Отець Євген Заплетнюк: «Раз людей нема в церкві, то треба йти у соцмережі і там з ними говорити…»

Отець Євген Заплетнюк: «Раз людей нема в церкві, то треба йти у соцмережі і там з ними говорити…»

Часто митрофорного протоієрея Євгена Заплетнюка з Тернополя можна побачити не лише в храмі, а й у прямій трансляції, яку панотець веде через Фейсбук. Священик вже давно має власний блог і всіма засобами комунікації намагається тримати зв'язок із людьми, а особливо з молоддю, котра любить «зависати» в Інтернеті. Таким чином кожен має можливість поспілкуватися із священиком й задати різні питання в онлайні, які не можуть наважатись озвучити при зустрічі. Також через Інтернет люди «подають записки» за здоров’я, чи спокій, а священик під час Богослужінь молиться за них.

Блог «Знай більше» підготував ексклюзивне інтерв’ю із отцем Євгеном, яке теж транслювалось в ефірі. Священик відповів на питання, котрі заздалегідь були мною підготовлені. Тож кому цікаво дізнатися більше про життя та працю сучасного священика, то читайте далі…

Отже, отець Євген уже в етері і його шанувальники теж в онлайні. Поки священик каже вступне слово, то слухачі починають приєднуватися. Тим часом отець-блогер не забуває й жартувати, побачивши серед слухачів своїх братів у Христі: «Вітаю, отець Володимир Савчин! Отець, помахайте мені. Поставте шось: якийсь лайк, сердечко, чи шо там у вас є. Ооооо, молодець! Є сердечка. Дякую і обожаю». Розвеселивши людей приступаємо до серйозної розмови і отець зачитує питання, які я згодом доповню.

- Отче, «Вікіпедія» про Вас говорить, як про українського місіонера, церковного діяча, кандидата богослів'я, члена Спілки християнських письменників України та автора численних публікацій у релігійних і світських виданнях. Сьогодні ж попрошу Вас розповісти читачам Блогу й про те, звідки Ви родом, де навчалися і як прийшли до священства?

- Народився я і виріс на Тернопільщині, у селі міського типу - Микулинці. Це недалеко, від центру Тернополя до моєї хати 20 кілометрів. В принципі, це не дуже далеко, але після школи я так довго навчався, що майже в Микулинцях не бував. Хоча у мене там вся родина і друзі.

Сьогодні ж, уже з милості Божої, я вже півроку живу у Тернополі. Маю тернопільську прописку і одночасно є священиком кафедрального собору Святих Костянтина і Єлени м. Тернополя. Це викликало в мене потребу бути завжди на місці. Я недалеко живу від собору і це дуже зручно. Бо раніше мені було потрібно їхати чотирма маршрутками, щоб попасти на службу. Це було троха жахливо. Та все ж ця проблема вже вирішена і тепер тернополянин і вітаю вас з Тернополя.

Колись, як вже й казав, я навчався в Микулинецькій середній школі І-ІІІ ст.. Далі навчання продовжив в Кременецькому ліцеї ім..Тараса Шевченка на богословському факультеті, де я був успішно старостою нашої групи. Але потім мене за поведінку «зняли» з старости. Але тим не менше ті часи зараз згадуються, як одні із кращих часів в житті. Це була молодість. Ми багато навчалися і гарно відпочивали. Тому користуючись нагодою хочу передати вітання усім кременчанам, які мене пам’ятають. Це був 1993-94 роки.

Пізніше, за час навчання в Київській Духовній Академії та аспірантурі, написав два наукові дослідження: магістерську роботу «Досвід оцерковлення сліпих і глухих в Православній Церкві» (науковий керівник — архієпископ Димитрій (Рудюк), 2004 р.), та наукову роботу на здобуття вченого ступеня кандидата богословських наук «Досвід оцерковлення сліпих і глухих в Православній Церкві. Богословський та практичний аспекти».

Свого часу був особистим прес-секретарем архієпископа Хмельницького Антонія (Махоти) у 1998—2004 рр., а згодом намісника Свято- Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректора КДА і С архієпископа Переяслав-Хмельницького Димитрія (Рудюка) у 2004 р.

Після закінчення Київської Духовної Академії та аспірантури працював викладачем київських духовних шкіл, поєднував церковне служіння та науково-богословську роботу з працею церковного журналіста у прес-службі Патріархії УПЦ КП, де офіційно обіймав посаду одного з прес-секретарів патріарха Філарета. Працював також редактором всеукраїнського двотижневика «Голос Православ'я».

- Доволі насичена у Вас автобіографія. Цікаво, а коли саме Ви вирішили стати священиком і чому?

- Це, мабуть, одне із найулюбленіших питань журналістів і інших людей, які вони задають священикам. Я за минулий тиждень вже чотири рази відповідав на це питання. Хоча воно ніби звучить: «Як ти до такого допустився?». Та якщо серйозно, то мені здається, шо сама думка, така конкретна, стати священиком прийшла до мене в 90-тих роках минулого століття. Тоді моя родина включилася в процес третього відродження УАПЦ. Це було на початках 90-тих. І одні із критичних точок якраз були наші Микулинці. До нас приїжджали владики, семінаристи із Теребовлі і наша родина, моя мама, хресна, і я відповідно з ними, зустрічали й приймали священиків в себе в дома. І мені в тій атмосфері сподобалось. Я зрозумів, що теж би хотів бути у цій атмосфері і як виросту, то обов’язково буду семінаристом.

Також в мене є племінниця і коли мені запропонували стати її хрещеним батьком, то коли її хрестили священик мене запитав, чи не хочу я бути священиком. Я відповів, що хочу, бо дійсно мені це подобалось. І так з тих часів мене в школі почали кликати «ксьондзом». Я почав частіше ходити до церкви, прислуговував там. А один із викладачів Тернопільської семінарії якраз був настоятелем у нас в Микулинцях й я подружився з ним та семінаристами, котрі тепер є вже отцями. Ми часто з ними зустрічаємося. Вони мене пам’ятають, як «Женю», який колись кадило подавав, хоча я давно вже не «Женя».

Так само, один із тих факторів, який вплинув на мене в тому, чому я вирішив стати священиком це те, що я походжу із родини, де вже були священики. Мій дядько був греко-католицьким священиком в ті часи, коли були особливо критичні для католицької церкви. Він не зрікся своєї вірі, а став новомученоком віри. Його сім’я була вивезена в Сибір. І він сьогодні вважається одним із святих людей. До речі, він мене і хрестив. Я колись писав про його життя. Кому буде цікаво, то можете до мене звернутися і я вам покажу посилання на цю публікацію. Я його не пам’ятаю, але знаю, що він мене хрестив. І цей прекрасний чоловік показав приклад, якими ми маємо бути. На превеликий жаль він швидко помер і не встиг мене виховати. Але я багато навчився від нього.

- Скажіть, будь ласка, чи пам’ятаєте Ви свою першу парафію? З якими проблемами Вас доводилося стикатись?

- Звичайно, пам’ятаю. Перша парафія – це, мабуть, як перша любов, перше захоплення, яке пам’ятається на все життя.

В нас тоді не було на парафії церкви. Це була «шевченкова хата», де померли господарі і родичі дозволили відправляти в цій домівці. І так сталося, що ми там відправляли богослужіння. А потім сільська влада пішла нам на уступки і запропонувала нам або свинарник, або приміщення бані. Сказали, що є два приміщення з яких ми можемо зробити собі церкву. На жаль чи щастя, я там довго не був – трохи більше року служив. Далі там продовжив відправляти мій земляк отець Павло. Я не знаю, як він там зараз. Це було село Вербка Морована, що на Хмельниччині. Я пам’ятаю, там прекрасні люди мені зустрічалися. Вони приходили до церкви не тому, що їм треба було Бога, а тому, що мене дуже шкодували. Вони знали, що я здалека приїхав. А я тоді був такий нещасний. Мені було 19 років. На мене тільки подивитися і вже наверталися сльози. Тому я не можу зараз не пам’ятати про тих людей.

- Чи були випадки, коли не Ви вчили, а самі вчилися в людей?

- Звичайно, що були. Хоча я сам довго вчився в семінарії, академії, аспірантурі. І я постійно готовий вчитися не лише в архієпископів чи у викладачів вчитися, а й у мирян. Бо є багато сфер, в яких я взагалі нічого не тямлю і я то визнаю. Але намагаюся бути експертом в багатьох питаннях, тому вчитися треба постійно. Часто можна сісти на лавці із бабусею чи дідусем і вони починають розповідати про своє життя. Інколи приходить розуміння, що в їх словах більше мудрості – ніж в моїх проповідях, які тривають по дві години. Тому я розумію, що завдяки тому, що я вмію вчитися в людей – я й так багато знаю.

- А коли Ви зрозуміли, що потрібно вести блог?

- Це було тоді, коли я зрозумів, що на тих парафіях, де я служу, на превеликий жаль кількість моїх парафіян значно менша ніж аудиторія, яка має доступ до моїх статтей, відео, котрі я публікую в блозі. Тому це дуже важливий спосіб проповідувати таким чином людям. І я б хотів, щоб всі священики Православної церкви України рано чи пізно почали вести свої такі релігійно-пізнавальні ресурси, а не про себе: як поїхав на рибалку, чи в паломництво якесь, чи як зустрівся з друзями і як полагодив авто. Треба розповідати про Євангельське вчення, це теж можна подавати людям і їм було не менш цікаво.

Свій блог я веду вже давно і можу сказати, що я перший україномовний священик-блогер в Україні.

- Яка мета Вашого блогу?

- Розповідати людям більше про Бога та церкву.

- Якось бачила, що у Вас в блозі можна подавати записки «За здоров’я» та «За спокій». Розкажіть про це.

- В певний час багато людей почало мене просити особисто і в онлайні присилали мені записки, щоб я помолився. Тому для зручності своєї і людей, які б хотіли замовити молитву, мій товариш-програміст зробив спеціальний розділ, де можна подавати записки. Тепер вони мені періодично приходять на телефон. І я дивлюсь в храмі, якщо ваші імена прийшли мені на телефон ще до того, як в церкві не було «Херувимської», то я їх можу ще прочитати і помолитися, й інколи витягнути частички за вас чи ваших рідних та близьких. Це дуже зручно й не треба роздруковувати.

Тому якщо маєте бажання, то пишіть мені записки в онлайні. Я при нагоді вам ще раз в блозі нагадаю, як це правильно зробити і опублікую посилання на «форму»-розділ.

Також хочу сказати, що я обов’язково молюся за тих людей, які мені допомагають. Тим паче зараз, коли весною я пережив важку недугу і зараз часто потребую лікування та реабілітації.

- Отче, як Ви думаєте, яка місія священика у соцмережах? Чи обов’язкова його присутність тут? І чому?

- Через себе привести людей до церкви. Тобто, спочатку ми самі повинні сподобатися людям і через нас їм має сподобатися церква. Присутність священика обов’язкова у церкві. А тут вона бажана. Ми розуміємо, що зараз люди сидять постійно в мережі і священик мусить йти туди, де його парафіяни. Раз їх нема в церкві, то треба йти у соцмережі і там з ними говорити.

Можливо ви вже чули, в Тернопільській області є священик, який молиться вже в Інстаграмі. Мене питали, що я думаю про це. І я сказав, що я не проти того і не ревную до його слави, що він так прославився в Інстаграмі і не заздрю йому. Але я не вважаю, що молитва в Інстаграмі має якийсь сенс. Бо є сенс тоді, коли ти приводиш людей до храму і ви живете одною родиною, одною громадою. А якщо ти просто показуєш себе в Інстаграмі, то яка різниця чи ти отець, чи просто якась чергова зірка.

- А як Ваші рідні, друзі, знайомі та парафіяни сприйняли, що Ви стали блогером-отцем?

- Ті однодумці, яким подобається, що я пишу, вони мене підтримують і говорять мені про це. Хоча є й такі, які не завжди відкрито можуть про говорити. Здебільшого люди вітають мою таку діяльність публіцистичну в Інтернеті.
Зараз після хвороби мені стало важко писати, тому все частіше я змушений виходити в прямі ефіри.

- Отче Євгене, не заважає Вам пізнаваність жити? Або може навпаки допомагає така популярність?

- Я б сказав, що допомагає жити. А точніше вижити. Це пов’язано й з недавньою недугою. Люди знали про мої проблеми зі здоров’ям і духовно та фінансово підтримали мене, за то я їм буде вдячний і не перестаю молитися за них. В цьому випадку моя так звана популярність допомогла мені. Хоча вона й не завжди допомагає. І через неї є чимало ворогів, яким не подобається те, що я роблю. Вони критикують мене. Вважають мене своїм ворогом.

- Відомо, що Ви автор багатьох публікацій та видань. Проте неабиякої популярності серед людей набули «500 сучасних порад від консервативного священика». Розкажіть про цю книгу. Які теми вона торкає, як її можна замовити, або де і як придбати?

- Найкращий спосіб – це замовити її в мене. Тому що я зможу вам її підписати, як автор. Придбати ще можна було в Києві у Михайлівському Золотоверхому монастирі, або у Львові в єпархіальному управлінні чи в Тернополі в крамниці єпархії.

- Наостанок розмови розкажіть ще, будь ласка, про що Ви мрієте?

- Мрію відновити здоров’я і мати ті можливості, які я мав до тої хвороби. Хотів би знову з такими ж силами, як і ще кілька місяців тому, щоб так само активно працювати, писати, придумувати різні проекти. Мої всі мрії пов’язані із проповідництвом. Звичайно, я б хотів мати класну камеру для того, щоб записувати для вас гарні відео. Але ця камера досить дорога – 50 тис. гривень. А це не мало. Зараз мої «стріми» не завжди можуть показати чітку картинку чи чистий звук. Тому мрію, що колись прилетить чарівник на голубому вертольоті і скаже: «Отець Євген, ти так гарно робиш «стріми» і я б хотів тобі подарувати камеру, яка б знімала в «4-ри ка». Не погордуй, візьми цю камеру».

Я не надіюся, що це буде скоро. Але я дуже хотів, щоб та мрія здійснилася. І якщо буде такий момент, то я із задоволенням прийму такий подарунок.

- Можливо у Вас є бажання ще щось додати до нашої розмови, чи щось побажати читачам Блогу «Знай більше»?

- Друзі, залишайтеся щасливими. Будьте хорошими людьми із чистим сумлінням. Пам’ятайте, що важливо не те, як на вас люди дивляться, а важливо те, що про вас думає Бог. Тому що дуже часто це речі протилежні. І в житті мені допомагала саме ця думка. Тому ти собі чини правильно, а люди й так тебе ніколи не люблять. А коли ти будеш показувати, що ти особистість і в тебе є своя думка, то вони тебе ще більше будуть ненавидіти, адже в них своєї думки немає. Вони живуть стадом і хочуть, щоб ти виконував їхню волю. Тому я бажаю всім нам сміливості, чистої совість, доброго сумління християнського і всього того добра, що бажаєте мені ви. Хай Боже благословення буде разом з вами.

- Отче, щиро дякую Вам за розмову. Міцного Вам здоров’я та Божої ласки. Нехай все у Вас буде добре і мрії хай стануть реальністю.

Ксеня ГАЛИЦЬКА,
Блог «Знай більще».












Загрузка...