На Тернопільщині час працює на Українську Церкву

На Тернопільщині час працює на Українську Церкву

Попри весь спротив представників УПЦ Московського патріархату, попри їхні провокації, погрози та залякування, перехід парафій до помісної Православної церкви України набирає темпів.

На кінець лютого таких було вже понад чотириста. Як стверджує релігієзнавець Дмитро Горєвой, для такої консервативної структури, як церква, де процеси відбуваються повільно і впродовж тривалого часу, це дуже висока динаміка. Це, скажімо, в чотири рази більше, ніж було переходів у попередні п’ять років, і це як три помісні церкви, такі як Польська, Чеська та Єрусалимська, які, за підрахунками релігієзнавця, в сукупності мають десь 320—340 парафій. Тобто до помісної Української православної церкви за два місяці прийшло стільки парафій, «скільки три церковних суб’єкти в принципі мають, — і це доволі високий показник».

Динамічний цей процес, зокрема на Волині, де до Православної церкви України з УПЦ(МП) вже перейшло до сотні парафій. Зроблено це було здебільшого мирно і спокійно, хоча мав місце й доволі скандальний випадок. Священик Московського патріархату Свято-Миколаївського храму в Жидичині влаштував стрілянину і тільки дивом не влучив у людей, котрі чергували біля храму вдень та вночі. Активно відбуваються переходи до Православної церкви України на Вінниччині, де вже понад шістдесят релігійних громад покинули Московський патріархат. На півночі України лідирує Житомирщина, де більше тридцяти переходів.

У нашій області на кінець минулого тижня зафіксовано 25 завершених переходів. Тобто ці громади підготували необхідні документи і їх указом правлячого архієрея офіційно прийнято до Тернопільської єпархії ПЦУ. З тих 25 парафій вісімнадцять — шумські. До Православної церкви України перейшли, зокрема, релігійні громади Кругольця, Малих Дедеркалів, Гриньківців, Тетильківців, Андрушівки, Потуторова, Садків, Залужжя, Шкроботівки, Підгайців, Людвища, Мирового, Матвіївців, Суража, Радошівки, Брикова, Онишківців та Кордишева. Розпрощалися з УПЦ Московського патріархату й релігійні громади Гніздичного та Мусорівців на Збаражчині, Розтоків і Дунаєва на Кременеччині, а також у Стінці та дві парафії в Трибухівцях на Бучаччині.

З парафіянами храму Іверської Божої Матері с. Кругольця до Православної церкви України перейшов і перший на Тернопіллі священик УПЦ Московського патріархату о. Олег Шліхта. Той самий, який ще в січні 2015 року звернувся з відкритим листом до предстоятеля УПЦ Онуфрія. У листі піддавалися критиці патріарх Кирило за підтримку державної політики Росії щодо України і трактування «збройного конфлікту між нашими державами як священної війни», а також прийняття цієї патріаршої позиції керівництвом УПЦ(МП) на чолі з митрополитом Онуфрієм. Священик із Кругольця доводив і недоречність публічного поминання патріарха Кирила під час богослужінь, оскільки це призводить до «втрати приходу». Лише декілька фраз із того листа: «Ми, священики УПЦ, опинилися між молотом і ковадлом, між горем свого народу і ворожою щодо цього народу позицією патріархії… Сьогодні склалася ситуація недовіри духовенству ввіреної Вашому керівництву церкви, тому що церковні люди не вірять ні митрополиту Київському, ні патріарху Московському. Ми не обмануті ніякою антиросійською пропагандою, в нас є совість, якісь знання і глибока повага до церкви. Церковний народ не вірить своїм пастирям — ось в чому біда…»; «Його святість надто далеко зайшов у своїй політичній діяльності, рівно настільки, наскільки «православна армія Новоросії» заглибилась на територію України… Виголошувати йому многоліття на приходах, де оплакують сотні загиблих на війні з російськими найманцями людей, це просто безглуздо…»

Цей лист можна цитувати й цитувати. Отець Шліхта не відкриває в ньому нічого нового для тих, хто поза Московським патріархатом і давно розуміє, що відбувається в Україні та яку ворожу позицію щодо неї займає РПЦ та її патріарх, а УПЦ(МП) замість того, щоб стати на бік свого народу, в усьому потурає російській церкві. Але вперше читаю, щоб так відверто про це заявляв своєму керівництву сільський священик. Той лист тоді зам’яли, а до його автора радикальних заходів не вживали. Але ж політика РПЦ щодо України не змінилась, та й УПЦ(МП) так і не стала українською церквою, мовчки, без найменшого спротиву, виконує всі вказівки церковної Москви. Тож, мабуть, цілком логічним став вчинок отця Шліхти: він залишився зі своєю паствою та своїм народом. Може, це й не входить до компетенції журналіста, але хочу щиро подякувати всечесному отцю Олегові за пастирську та громадянську відвагу — і ту, давнішу, і теперішню.

І все ж, попри доволі активний перехід парафій УПЦ Московського патріархату до Православної церкви України, на переконання директора департаменту у справах релігій Мінкульту, процес цей «штучно стримується». З одного боку, «зовнішні чинники намагаються переконати українське духовенство в тому, що немає визнання з боку інших церков, бо визнав (ПЦУ. — Г. С.) тільки Константинополь, а церквам назовні говорять, що немає процесів об’єднання, парафії не хочуть іти (в ПЦУ), тому не треба визнавати». Андрій Юраш звертає увагу ще на один момент — намагання РПЦ та її філії в Україні представити процес переходів релігійних громад Московського патріархату до помісної Української православної церкви, як захоплення храмів і порушення прав людини. І строчать про це депеші в ООН, європейські організації, зарубіжні посольства. «Я знаю точно і достеменно, — інформує Андрій Юраш, — що є системні зусилля з боку Російської Федерації і з боку багатьох підрозділів УПЦ Московського патріархату, — регулярно, щотижня надсилати компрометуючу інформацію в усі посольства та міжнародні організації, доводити і намагатись переконати, що Українська держава якимось чином намагається порушувати права людини». Цікаво, як подається в тих «донесеннях» інцидент у Жидичині?

Звісно, програвати важко. Як і усвідомлювати, що твої парафіяни, ще вчора такі слухняні й смиренні, масово виходять з-під закликань свого духовенства і переходять до помісної Української православної церкви. І вже точно не хочеться визнавати своєї у тому вини (про неї дуже детально писав чотири роки тому митрополиту Онуфрієві отець Олег Шліхта). І та вина накопичується, бо УПЦ(МП) стала інструментом у руках РПЦ щодо стримування переходів до Православної церкви  України і її визнання іншими помісними церквами. А люди усе бачать і розуміють. До того ж вони тепер мають вибір. І уже не між «канонічною» церквою та «розкольниками», а між двома канонічними помісними церквами — рівними суб’єктами світового православ’я. І природно, що обирають своє, рідне, українське, а не чуже, вороже, московське.

Не раз доводилося чути від духовенства УПЦ(МП), що вони  теж українці, що люблять Україну, моляться за неї, хочуть їй добра. Але коли глянути на їхні діла, то виникає сумнів у їхній щирості. Коли Вселенський Патріарх прийняв рішення надати Томос про автокефалію українському православ’ю, вони разом із представниками РПЦ збурювали світове православ’я, щоб опиралося цьому, бо «буде розкол і ріки крові проллються». Українці виявились мудрішими, і, слава Богу, не сталося ні розколу, ні «рік крові». І ось уже є Томос, і мільйони українських православних  повернуто в лоно канонічного православ’я. Порадіти б за братів своїх, але ж ні, знову невдоволення, нарікання, доноси в усі міжнародні інстанції про нібито гоніння та релігійне переслідування.

А ще їздять від однієї помісної церкви до іншої з одіозним московським спонсором та переконують, щоб вони не визнавали помісної Православної церкви України. То з Єрусалимським патріархом зустрічались і він після того фактично відмовився від зустрічі з Президентом України, то з Грузинським, з яким теж обговорювали «українське питання». Щоб отак працювати проти своєї країни та своїх громадян, братів-українців, на догоду агресивній Москві і при цьому щось говорити про християнську любов, то це якесь дивне християнство. Бо якщо це любов, то що ж тоді ненависть? І хто насправді вчиняє релігійне протистояння, гоніння та провокації — українці чи святоші з РПЦ.

На жаль, їхня чорна пропаганда уже має негативні наслідки. Церкви одна за одною беруть паузи із визнанням Православної церкви України. Чекають хто більш повного об’єднання, хто преференцій для себе. Що ж, і це треба пережити й розбудовувати свою помісну церкву. Тим більше, що вона не стає менш канонічною. Про це знову наприкінці лютого нагадав нам і світові Вселенський Патріарх Варфоломій. В інтерв’ю виданню «Політика» він наголосив: «В Україні більше немає розкольників, оскільки церква їх відновлена у спілкуванні. І ми вважаємо великим благоволенням благодаті Всесвятого Духа те, що стільки мільйонів людей знову долучилися до канонічної церкви». Тож нехай Москва та її  підспівувачі в Україні не вигадують все нових і нових побрехеньок та не сіють серед українців сумніви і недовір’я. Нашій церкві уже бути, і вона приростатиме все новим і новим українським людом. Бо настав України час говорити з Богом рідною мовою, без тлумачів і погоничів. Першим це збагнув Вселенський патріархат. Прийде час — і це зрозуміють інші помісні церкви. Переконана: час працює на нас і нашу церкву.

Галина САДОВСЬКА












Загрузка...