Адмірал родом із Стриївки

gazpostach

Адмірал родом із Стриївки

Фрегатний лікар (старший лейтенант) д-р Орест Зарицький у 1897 році. Фото із зібрання Ярослави Квасниці (Львів);

Фрегатний лікар (старший лейтенант) д-р Орест Зарицький у 1897 році. Фото із зібрання Ярослави Квасниці (Львів);

Три роки тому на Прикарпатті широко відзначався півторастолітній ювілей Ярослава Окуневського – лікаря-адмірала, письменника, мецената, українського патріота. Та мало кому відомо, що під його керівництвом на цісарському флоті служили лікарі-українці,а серед них- доктор Зарицького. Він був не лише колегою і підлеглим Окуневського, а й другом, з яким вони служили разом не лише цісарю, а й українському народу.

Шляхетський рід Зарицьких, представники якого проявили себе в різних галузях державної і суспільної діяльності, здавна є відомим в Галичині. Так, далекого 1853 року прибув до збаразької Стриївки новопризначений 28-річний парох греко-католицької громади отець Климентій Зарицький, який був родом із Теребовлянщини. На цій важливій у селі посаді йому довелося служити Богу і людям аж до 1910 року (57 років!), коли у 85-річному році вислуженим пресвітером він був звільнений від служби і став пенсіонованим. Не нажив о. Климентій великих статків і проживав із сім’єю у хаті-ліпянці, але дітей виростив достойних. Старший син Володимир після отримання університетської освіти служив суддею у повітових судах і радником у Тернопільському окружному суді, а потім – адвокатом. Дочки Ольга і Євгенія стали дружинами греко-католицьких священників на Золочівщині. Та самий незвичний життєвий шлях судився молодшому сину Оресту, який народився у 1863 році. Хлопцю з небагатої родини довелось прикласти немало зусиль, щоб стати освіченою людиною. Лише у 1876 році, в 13-річному віці він поступив до цісарсько-королівської гімназії у Тернополі. Ймовірно, що до цього часу Орест уже пройшов курс навчання дворічної народної школи у Стриївці та 5-річної міської школи у Збаражі. У гімназії хлопець навчався старанно і хоч не був серед самих кращих, але й «задніх не пас» – всі класи закінчував «з відзначенням». Влітку 1884 року восьмикласник Зарицький успішно здав матуру і тим закінчив вищу гімназію в Тернополі. Потім було навчання на медичному факультеті столичного Віденського університету, де товариші обрали Ореста, як свідомого українця, головою студентського товариства «Січ». Тут він познайомився із земляком-галичанином, морським лікарем Ярославом Окуневським і за його прикладом обрав своїм майбутнім військова-морську службу.

Морський шпиталь у Полі наприкінці ХІХ століття

Морський шпиталь у Полі наприкінці ХІХ століття

Після отримання у 1890 році диплому «доктора всіх лікарських наук» Орест Зарицький протягом 28-ми років служив лікарем-офіцером цісарського флоту, де пройшов шлях від корветного лікаря (лейтенанта) до морського генерального штабного лікаря (контр-адмірала), від стажиста до керівника санітарно-медичної служби флоту. На військових кораблях «Аврора», «Цісарева Елізабет», «Цісарева і Королева Марія-Терезія», «Ерцгерцог Фрідріх» корабельний лікар Зарицький побував у багатьох країнах Європи, Америки, Африки і Азії. Він не лише дбав про стан здоров’я моряків, накопичував фахові знання і лікарський досвід, а й проявив себе як допитливий природознавець. Можливо, що й дотепер у Віденському музеї природознавства зберігається череп стародавньої людини, знайдений Зарицьким на одному із островів Карибського моря і подарований музею. Потім, уже в ранзі штабного лікаря, він півтора десятиліття служив у Морському шпиталі, розташованому в головній базі флоту Полі (тепер – Пула в Хорватії). Зарицький стояв у витоків морської епідеміології, очолюваний ним хіміко-бактеріологічний відділ розробляв і впроваджував протиепідемічні заходи захисту військовослужбовців флоту і цивільного населення.

Морський старший штабний лікар 1 класу (полковник) д-р Орест Зарицький у 1916 році;

Морський старший штабний лікар 1 класу (полковник) д-р Орест Зарицький у 1916 році;

В роки Першої світової війни він входив до керівного складу санітарно-медичної служби флоту, був командантом (командиром і головним лікарем одночасно) Морського шпиталю. Першого листопада 1917 року цісар Карл I присвоїв Оресту Зарицькому вище військово-морське лікарське звання (контр-адміральського рангу) – морського генерального штабного лікаря.

Але й при високих чинах у повсякденному житті доктор Зарицький залишався дуже скромною і порядною людиною. Особисте життя лікар присвятив улюбленій роботі. Він не створив своєї сім’ї, не мав власного житла. Зате у відпустки регулярно навідувався на батьківщину, уособленням якої для нього були рідна Стриївка і село Кругів на Золочівщині, де мешкала його старша сестра Ольга зі своїм чоловіком о. Йоною Пелехатим – парохом греко-католицької громади села Нище. Орест привозив їм подарунки з далеких подорожей і розповіді про заморські країни. Тут він відпочивав душею в сімейному колі близьких йому людей…

Як дійсний український інтелігент того часу, доктор Зарицький регулярно жертвував на різні потреби свого народу, однак категорично заперечував, щоб його ім’я вказувалось серед списків меценатів.

Першого грудня 1917 року Ярослав Окуневський звільнився з посади глави санітарного управління флоту і з головою поринув у справу визволення України. Його наступником було призначено Ореста Зарицького. Австрія здавна є одною з провідних держав у царині охорони здоров’я населення, традиційно має висококваліфіковані національні медичні кадри. Згодьтесь, якщо при таких обставинах головна посада в системі санітарного забезпечення військово-морського відомства переходить від одного українця до іншого, це, в першу чергу, є свідченням найвищої кваліфікації і талановитості наших лікарів.

Під керівництвом контр-адмірала Зарицького несли службу півтори сотні дипломованих лікарів і більше тисячі осіб середнього та молодшого медичного персоналу, які забезпечували охорону здоров’я понад 100 тисяч військовослужбовців флоту і армії. “Господарство” Зарицького складалось із величезного Морського шпиталю в Полі, трьох допоміжних берегових лічниць, більше десяти шпитальних суден і санітарних транспортів, санітарних служб на кораблях і в з’єднаннях, на сухопутному фронті і на воєнних підприємствах. В зону відповідальності санітарного департаменту флоту входило все східне узбережжя Адріатичного моря – від Трієсту на півночі і до Которської бухти на півдні, ріка Дунай з притоками, як зона діяльності однойменної флотилії, а з весни 1918 року – і порти України, в яких стали базуватися австрійські кораблі. На ключову посаду морського санітарного референта при командуванні Східною армією Зарицький призначив старшого штабного лікаря (полковника) Маркила Рожанківського, який не лише організував австрійські медичні служби в портах України, а й надавав дієву допомогу у формуванні санітарно-медичних структур українського флоту.

За воєнні роки помітно погіршився стан продовольчого забезпечення військ і мирного населення, що сприяло розвитку багатьох захворювань, в тому числі епідемічних. У 1918 році розпочався стрімкий наступ «іспанського» грипу, від якого померло більше людей, ніж загинуло в результаті бойових дій за весь час Великої війни. Однак до останнього дня існування Дунайської імперії всі служби охорони здоров’я, в тому числі й військово-морська, продовжували ефективно виконувати свої функції.

Для флоту Австро-Угорщини останній день настав 30 жовтня 1918 року, коли цісар Карл I оголосив про передачу кораблів і портів комітету південних слов’ян і про демобілізацію моряків всіх інших національностей.

Орест Зарицький важко переживав розпад всього, що було створене великими зусиллями, але, як українець, вірив, що його Батьківщина тепер має реальний шанс стати вільною. Та повернутись відразу в Україну адмірал не мав можливості. Як останній керівник санітарного відомства, яке перебувало у стані розформування, він зобов’язаний був забезпечити проведення всіх ліквідаційних заходів. Адже це стосувалось вирішення доль тисяч людей, а також матеріальних цінностей на величезні суми. Цією роботою доктор Зарицький керував із Відня, куди він переїхав із окупованої італійцями Поли.

Завдяки спільним зусиллям Ярослава Окуневського і Ореста Зарицького при післявоєнному розпродажу запасів медикаментів і санітарного обладнання представники України змогли за невисокими цінами придбати багато необхідного. Зокрема, було організовано два повністю устаткованих санітарних поїзда, один з яких призначався для Галицької армії, а другий під проводом колишнього морського лікаря Дениса Новака відбув до Вінниці для армії і населення Української Народної Республіки. Роль Ореста Зарицького в наданні медичної допомоги Україні ще не висвітлена і чекає свого дослідження.

Після поразки української справи доктор Зарицький у 1922 році повернувся на батьківщину зі словами: «Хочу померти на рідній землі». Оскільки в Стриївці на той час із Зарицьких нікого не залишилось, він поселився у Кругові в будинку зятя і сестри Пелехатих. Десятиліття напруженої праці і невдачі, як особисті, так і національного масштабу, виснажили старого моряка. Як людина честі, він з огидою відсторонився від післявоєнної «прихватизації» і не надбав ніяких статків. Польська держава, яка мала виплачувати пенсії ветеранам Великої війни, всіляко ухилялась від виконання цього обов’язку, тому Зарицькому довелося жити фактично на утриманні родини Пелехатих. На жаль, ще не знайдено письмових свідчень про його післявоєнне життя. Лише із покоління в покоління серед селян Кругова, Нищого і сусідніх сіл передаються спомини про «генерала», який безплатно надавав лікарську допомогу всім, хто її потребував.

Немало радости доставляло Зарицькому спілкування з молодшим поколінням – дітьми племінниці Ірени, його внучатими племінниками – Сергієм, Йоною і Ольгою Сохоцькими. За прикладом двоюрідного діда Сергій також обрав лікарську професію.

Могила д-ра Ореста Зарицького у селі Нище Зборівського району наприкінці жовтня 2013 року. Фото автора

Могила д-ра Ореста Зарицького у селі Нище Зборівського району наприкінці жовтня 2013 року. Фото автора

На початку листопада 1930 року Орест Зарицький тяжко захворів. Незважаючи на погану погоду і важку дорогу із Золочева приїхав доктор Осип Залужний (колишній лікар Української Галицької армії), та вже було запізно. У понеділок 3 листопада доктор Зарицький відійшов у Вічність.

Похорон старого адмірала був велелюдним. Останню пошану покійному віддали селяни із Кругова, Нищого і сусідніх сіл, семеро (!) греко-католицьких священників взяли участь у похоронній церемонії. Оскільки о. Йона Пелехатий, хоч і мешкав у Кругові, був парохом Нищого, поховали померлого на цвинтарі цього села поряд з церквою Івана Хрестителя. Весь чотирьохкілометровий шлях від Кругова до Нищого сільська молодь несла труну з покійним на плечах…

Через шість років померли подружжя Пелехатих і їх поховали поряд з Зарицьким, а у 1948 році там же знайшла останній притулок племінниця Ірена Сохоцька-Пелехата. Рідні хотіли збудувати фамільний гробівець, але подальші події порушили ці плани. В 1941 році німецькі військові розстріляли вчителя Йону Сохоцького, в 1944 році на захід емігрував Сергій Сохоцький, а на початку 50-х із будинку в Кругові нова влада виселила сім’ю Ольги Сохоцької-Квасниці і вони були вимушені покинути рідне село. Нікого із нащадків Зарицьких-Пелехатих у Кругові та Нищому не залишилось.

Пізніше на гроші, що прислав із Америки відомий лікар-кардіолог Сергій Сохоцький, побудували надгробний пам’ятник Пелехатим. А на могилі Ореста Зарицького спорудили лише бетонну плиту. Ставити надгробок цісарському адміралу, який до того ще й допомагав «петлюрівцям», не ризикнули. Не ті часи були…

Автор цих рядків уже декілька років займається дослідженням біографій моряків-українців флоту Австро-Угорщини. Самим загадковим з них для мене залишався Орест Зарицький, про долю якого після 1918 року не було нічого відомо. Я був впевнений, що він залишився в Австрії і там завершив своє життя. Та наприкінці позаминулого року, на мою радість, в Інтернеті з’явилися запити щодо Зарицького двох уродженців Кругова – поліграфіста Володимира Карого із Снятина і лікаря Олега Скульського із Червонограда. Коли стало відомо, що Зарицький похований в Україні, коло пошуків звузилось і досягнення результату було лише справою часу. Самою більшою проблемою виявилось встановлення дати смерті Зарицького. Але з допомогою Олега Скульського та львівського краєзнавця Василя Гуменюка, а також двоюрідних правнучок Зарицького – Зореслави Жолнович, яка мешкає в селищі Олесько Буського району, і Ярослави Квасниці із Львова всього за півроку вдалось досягти успіху. Попереду ще багато пошукової роботи, але в цілому життєпис доктора Зарицького вже встановлено.

Минулого року виповнилося 150 років з дня його народження. Лікар-адмірал Зарицький всім своїм життям творив у чужих краях добру славу про Україну і українців, вірно служив своєму народу і тим залишив про себе достойну пам’ять. Невже й далі він спочиватиме у безіменній могилі?

На жаль, мої неодноразові звернення через пресу до громадськості і влади не принесли бажаного результату…

Двоюрідні правнучки доктора Ореста Зарицького, які є уже немолодими людьми, отримуючи мізерну пенсію, відкладають від неї щомісячно частку і, хоч їх можливості дуже обмежені, твердо налаштовані спорудити скромний надгробок над могилою свого давнього родича – цісарського адмірала, який завжди залишався українцем.

Декілька років тому мені довелося побувати у хорватському місті Пула, де на кожному кроці зустрічаються споруди часів Австро-Угорщини. Продовжує функціонувати в якості міської лікарні будівля колишнього Морського шпиталю, якій уже виповнилося понад 150 років. За звичкою місцеві жителі продовжують називати заклад «морнарічка болніца», тобто, «морська лікарня». На жаль, ніхто в ній навіть гадки не має, що століття тому тут плідно працювали талановиті українські лікарі…

У домі Зореслави Жолнович зберігається велика мушля, яку понад 110 років тому привіз із Японії корабельний лікар Орест Зарицький. Якщо прикласти її до вуха, то ясно чути шум далекого моря, яке неначе шепче: «Все пройде, все минеться, все забудеться…» Запорукою від забуття є лише людська пам’ять.

Автор висловлює щиру подяку за допомогу в підготовці статті відомому збаразькому краєзнавцю Олегу Євгеновичу Мандрику і бібліотекарці із Стриївки – Зінаїді Володимирівні Горбач.

Буду вдячний всім, хто зможе поділиться будь-якою інформацією про Ореста Зарицького та інших осіб, які служили у військово-морському флоті Австро-Угорщини за телефонами: 097-528-75-17, 099-114-35-59.

Леонід Кирилаш (Запоріжжя),

морський історик

Джерело: Народне слово

 




















Отримуйте найсвіжіші новини у соцмережах:

Facebook

Twitter

Ознайомлений(а)