У її картинах — багато сонця і тепла. Сонячні фарби і сонячний настрій: художниця неначе бавиться зі світлом, грайливо змішуючи реальність з фантазіями, розмовляючи зі світом мовою кольору.
Щедрість кольору, чесність живопису, щирість почуттів… Її картини пронизані теплом і позитивом. Така ж і та, що їх створила, — “жінка, одягнута в сонце”, художниця із яскравим мисленням, надзвичайно відкрита, світла і позитивна… Тим не менше, картина її життя писалася не завжди тільки світлими барвами…
Історія тернополянки Людмили Христинич-Папаянідіс чимось схожа на історію Попелюшки. Доля випробовувала її на міцність ще з самого народження — народження у далекому Сибіру, куди висилали неугодних системі “ворогів народу”… Далі — переїзд до Тернополя, навчання, робота, діти… Розлучення, смерть мами, важка хвороба батька… У 90-их безробіття та безгрошів’я “вигнали” жінку на заробітки в Грецію. — Не гребувала будь-якою роботою, працювала по 20 (!!!) годин на день, — пригадує пані Людмила. — Мила, прибирала, доглядала за дітьми і літніми людьми… Хлорка випалювала шкіру рук до живого, але терпіла, бо треба було вислати щось додому синочкам і татові, який згасав від раку…
Про те, щоб сісти за мольберт, як любила колись удома, і мови не було — була тільки робота з ранку до вечора… Аж після десяти років перебування у Греції вперше взялася за пензлі, щоб намалювати портрет нового знайомого Костаса Папаянідіса. Того самого, з яким її уже незабаром доля пов’яже нерозлучними узами…
Проте якщо історія Попелюшки весіллям закінчується, то в житті нашої співрозмовниці після весілля справжня казка тільки починається. Адже саме коханий чоловік, розгледівши її талант, спонукав і надихав жінку творити, став ініціатором та організатором її першої виставки. Разом вони переїхали з Афін на острів Лімнос, де відкрили художню галерею-майстерню, в якій жінка і працює. Нині пані Людмила – не лише щаслива дружина, а й художниця із власним іменем, стилем і місцем у живописі. Її роботи зберігаються у музейних колекціях та приватних збірках Греції, Англії, Італії, Франції, Швейцарії, Норвегії, Австралії, Японії, Канади та Америки. Не забуває жінка і про рідний Тернопіль: два роки тому тут відбулася виставка її живопису “Кольорові фантазії”.
– Я почуваюся щасливою, коли маю змогу творити, – зазначає Людмила. – Але щоб прийти до цього, знадобився не один рік важкої праці…
Шлях до мрії
Це ж треба, аби так збіглося: наша із пані Людмилою розмова скайпом припала саме на її день народження… Тож час від часу в інтерв’ю доводилося робити зупинки, аби дати змогу іменинниці підійти до телефону, що аж розривався від привітань… “Я — щаслива жінка”, — каже вона. І, дивлячись у її сяючі очі, цьому охоче віриш…
— Коли я була малою, мого дня народження ніхто не святкував, бо жили в таких умовах, що за щастя було просто вижити… Мій батько родом із Теребовлянщини, мама — з Монастирищини. Їх обох ще підлітками, майже дітьми, як “дітей ворогів народу” (а їх провина полягала у тому, що батьки їхні безвісти пропали на війні!) вивезли до Сибіру… Там у нелюдських умовах вони жили та працювали, там же і познайомилися та одружилися, там народилася і я… Пам’ятаю, як там жили: 40-градусні морози, а ми у благенькому лахмітті, наші дерев’яні бараки навесні мало не зносила повінь, а від постійного недоїдання і нестачі вітамінів у всіх була цинга… Я “віджила” аж після семи років, коли нам дозволили повернутися на Батьківщину, а батьки підірваного в Сибіру здоров’я так і не відновили…
Тут, у Тернополі, я вже пішла до школи. Ще там зрозуміла, що малювання — це “моє”. Відвідувала художню школу, згодом закінчила Тернопільський педагогічний університет за спеціальністю “вчитель початкових класів”… До мольберта мене тягло, мов магнітом, проте поміж роботою, хатніми клопотами і доглядом за дітьми часу на малювання майже не залишалося… А коли грянула так звана “криза 90-их”, зрозуміла, що, аби прогодувати дітей, мені, як, зрештою, і сотням інших жінок у той час, доведеться вирушати на заробітки. Так я потрапила до Греції. Правду кажуть, що нема нічого постійнішого за тимчасові речі. Їхала на рік-два, а прожила там уже цілих двадцять років…
Час звершень
Спершу, зізнається пані Людмила, у сонячній Греції у неї усе складалося далеко не сонячно. Далеко від рідних, не знаючи мови, з ранку до вечора у роботі…
— Роботи не цуралася жодної, — зізнається. — Сиділа нянею з дітьми, доглядала за старенькими, працювала кравчинею, реставратором у музеї, треба було прибирати — то прибирала, мити — то мила… Власне, коли прибирала в помешканні однієї сім’ї, вони запитали мене, чи не могла б я допомогти привести помешкання до ладу ще й їхньому доброму другу. І відразу ж нас із ним познайомили: його звали Костас Папаянідіс…
Костас уже згодом розповідав мені, що відразу звернув увагу на мої власноруч розшиті джинси та футболку (таким чином я дала друге життя уже далеко не новому одягу) – мовляв, видно, що справжня майстриня… А коли я за якийсь час прийшла до нього прибирати, ми розговорилися, і виникло таке враження, ніби знаємо одне одного уже багато років… Проте від запрошення на каву того ж дня я відмовилася — мала багато роботи, та й узагалі якось ніяково було… Але за якийсь час ми таки зустрілися уже в неформальній обстановці і… знову не могли наговоритися! Нас поєднала любов до мистецтва: разом відвідували виставки, музеї та вернісажі… Тривалий час ми просто товаришували, аж поки якось Костас не попросив мене допомогти йому із приготуваннями до його дня народження і там представив усім своїм друзям як людину, з якою хотів би поєднати свою долю!.. Але, на жаль, незабаром після цього він мусив їхати у Канаду, де мав роботу, на довгих півроку… А я, поки чекала на нього, вирішила зробити коханому сюрприз і… намалювати його портрет! А що тривалий час не тримала пензлика в руках, то, аби “розмалюватися”, взялася писати картини одна за одною!.. Костас коли приїхав, був вражений! “Ось твоє справжнє покликання, — сказав він. – Відтепер займатимешся тільки цим!..” Я не втомлюся дякувати долі за чоловіка: такого люблячого, розумного, надихаючого… А як романтично він освідчувався! Запропонував мені навідатися до Тернополя і купив квитки до Києва. А коли я туди прилетіла, то… він був уже там! І там, ставши у Софіївському соборі на коліна перед іконами, Костас одягнув мені на палець обручку і попросив бути його дружиною… Це був такий зворушливий момент — плакали ми обоє…
Чоловік — мій натхненник, а також найперший друг та порадник. До його думки я завжди дослуховуюся. Нині він працює інженером, а також із переїздом на острів Лімнос здійснив свою давню мрію — “обзавівся” домашньою фермою.
А мені Костас допоміг із втіленням моєї мрії: саме він десять років тому спонукав мене провести свою першу персональну виставку у Греції. Її успіх – наступного ж дня покупці почали вишиковуватися в чергу за картинами, а мене стали запрошувати на нові виставки — спонукав мене рухатися далі… Для підвищення своїх художніх знань і навиків я стала ученицею члена Національної спілки художників України Станіслава Ковальчука.
11-річний хлопчик загинув через обвалення старої будівлі
Картини нашої землячки уже об’їздили пів-Європи і помандрували аж через океан — у Канаду, США і навіть Японію! Її живопис має авторську манеру виконання, сучасність погляду, свій стиль. Але сама художниця у постійному пошуку нових форм, прийомів зображення, оригінальних ідей. Такі звичні і знайомі нам у нашій буденності кольори розкриваються по-новому, живуть своїм власним життям. У найнесподіваніших поєднаннях барви утворюють своєрідну симфонію – гармонійну, яскраву, емоційну, як і художниця, котра їх створила… Власне, вона може перетворити на шедевр будь-що! У творчому доробку Людмили Христинич-Папаянідіс і роботи на склі, і кераміка, і власноруч пошиті ляльки-тільди та мотанки, і художній розпис по дереву і навіть власний дизайнерський одяг та сумки! На острові Лімнос уже три роки діє арт-магазин, усі товари в якому — творіння рук нашої талановитої землячки, а незабаром відкриється ще й оформлене нею арт-кафе!
— Якщо хочеться творити, інструмент вторинний, — переконана пані Людмила. – Пам’ятаю, як греки дивувалися, коли я засушила і розмалювала… звичайний кабачок, що росте на тутешніх городах! Потім просили мене розмалювати і їм такі самі… Головне – вміти не тільки бачити казку, а й передати її у кольорі… Як на мене, мистецтво повинно дарувати людям позитивні емоції, прикрашати їм життя. Я реалізована у своїй творчості, вільна в думках та мистецьких пошуках…
А найголовніше – щаслива мама і навіть… чотири рази бабуся! Молодший син Сергій працює в одному з тернопільських ресторанів і виховує сина Валентина та маленьку донечку Христинку. Старший Роман – музикант, виступав у складі відомого тернопільського гурту “Mr. Freeman”, має синочка Дем’яна та доню Діанку. Тішуся, коли чую, що Дем’янчик дуже любить малювати. Можливо, з часом матимемо у родині ще одного художника…
Джерело: НОВА Тернопільська газета
