1. Церква не знає ніяких «загальних» Сповідей. Давайте розпочнемо нашу розмову з головного. Церква ніколи не чула про практику «загальних» Сповідей. Натомість, у перші віки існував інший феномен – цілком протилежний. Це – публічна Сповідь, при якій не натовп каявся перед священиком, а коли одна людина виявляла перед усією церквою свій гріх, просила прощення та молитви за неї. Згодом ця практика виявилася не корисною, а іноді й прямо шкідливою, тому від неї відмовилися. Сьогодні єдиним правильним і прийнятним способом покаяння є приватна Сповідь перед священиком.
У нормальних життєвих умовах, за відсутності гонінь, мору, війни та очікування смерті з хвилини на хвилину, немає жодної потреби масового, неконтрольованого та нерозважливого підходу до цього великого Таїнства Церкви. Особливо, якщо ведемо мову про віруючу людину, яка намагається робити те, що навчає Церква. Зокрема, регулярно, впродовж року приступає до святих Сповіді та Причастя.
Для християнина участь у Святих Таїнствах це не порожня формальність, а життєва необхідність. Віруючі люди приступають до Таїнств кожного багатоденного посту, на день своїх іменин, великих свят, на свій день народження та іменин, у час хвороб та особистих проблем у міру потреби. Тому, ажіотаж, який завжди спостерігається у багатьох храмах напередодні Великодня, є свідченням не великої побожності людей, але навпаки – їх байдужості до Бога та Церкви впродовж усього року.
Навіть за час Великого посту в нас є сорок вісім днів для того, щоб устигнути приступити до Сповіді, неквапливо, з розсудливістю, з благоговінням і максимальною відповідальністю. Але, кого це цікавить?
10 порад священика для тих, хто ще не передумав постити – важливий текст
2. Покаяння – це коли людина, борючись із своїми пристрастями, відкриває язви гріха для лікування. Не дивлячись на те, що Покаяння та Сповідь – це не одне й те саме, було б неправильно говорити, що форма нашого покаяння не має жодного значення. Навпаки! Віруючі люди дуже тонко відчувають не лише різницю між «звичайною» та «загальною» Сповіддю, але й між Сповіддю за православною традицією та католицькою. Як відомо, православні сповідаються духівнику віч-на-віч, як живій людині, духовному батьку, в той час, коли католики сповідаються через спеціальну конструкцію – сповідальню чи ширму. Вважається, що так каятися простіше. Очевидно, що так. Але ж там де простіше каятися – простіше й грішити, чи не так? Треба зрозуміти, що справжнє Покаяння, це не конвеєр, в якому вся увага сконцентрована на очікуванні в черзі свого часу отримати розрішення. Покаяння – це Таїнство, в якому людина сповідаючи свої гріхи перед священиком, отримує прощення за них від Самого Господа.
Однак слід зауважити, що цей процес не настільки простий, як це може видаватися сторонньому спостерігачеві. Сповідь повинна стати, буквально, мучення та катування власної душі через пережиті гріхи. Ми повинні гидитися їх, омивати сльозами каяття та бажати спокутувати їх. А те, що ми бачимо під час т.зв «загальних» Сповідей, це профанація не лише Святого Таїнства Покаяння, але й самої християнської віри. На конвеєрі до священика люди не відкривають наготи власної гріховної душі, але виконують щось дуже жахливе – імітують, або ще гірше – граються з Богом у покаяння!
Сповідь це неймовірно інтимна річ, яку не можна втиснути в уніфіковані для всіх рамки та шаблони! Якщо щось «загальне», то воно нічиє! Читати цей текст повністю треба за цим посиланням!
Протоієрей Євген Заплетюк, bogoslov.org
