Тернопіль пам’ятає про загиблого воїна з Росії

Тернопіль пам’ятає про загиблого воїна з Росії

Зранку 16 листопада 2017 року Сашко зателефонував до найріднішої людини: «Мамо, мене везуть у госпіталь. Я потім скажу, в який». Увечері його телефон мовчав. А наступного дня матері повідомили, що він загинув. Ми спілкуємося з матір’ю бійця 128 бригади Збройних сил України Олександра Яроцького.

– Валентино Михайлівно, розкажіть про дитинство Саші.

– Саша народився 15 жовтня 1984 року в російському місті Хабаровськ. Там пішов до першого класу. Змалечку був самостійним. У ті радянські часи нам видавали талони на речі, продукти. От він після школи йшов у магазини і запитував продавців, що сьогодні можна отримати? А потім прибігав додому і гукав, щоб я йшла займати чергу, інакше розберуть товар.

З розпадом Союзу наша сім’я переїхала в Україну. Ми з чоловіком – військові, він був старшиною роти, а я працювала на різних вільних посадах у частині.

Оскільки чоловік був родом зі Старокостянтинова Хмельницької області, то вирішили продовжити службу там. Спочатку жили в гуртожитку. Саша швидко адаптувався до нового житла, до школи. Уявіть, вже через півтора місяця в нього була «п’ятірка» з української мови. Ми навіть здивувалися. А він вважав це за норму. Зранку прокидався і бігав разом із військовими. Любив солдатів. Харчувався з ними, часом спав у казармі. Подобалося йому таке життя. А після закінчення школи пішов на строкову службу в армію. Спочатку перебував у Хмельницькому, а потім перевівся у Старокостянтинів. Закінчивши службу, вступив у місцеве училище навчатися на кухаря.

– Чесно кажучи, якась не зовсім чоловіча професія…

– Я теж запитувала сина про це, але він відповів, що йому подобається. Він справді чудово готував. Під час практичних занять дівчата просили в нього допомоги.

Якийсь час Саша працював за спеціальністю, а коли почалася війна, захвилювався, що йому не дають повістку. Хотів іти воювати, захищати Україну. Та 10 квітня сказав, що його викликали у військкомат. Служити поїхав у Володимир-Волинський, де стояла 52 бригада ЗСУ. І через півтора місяця навчань його направили в зону бойових дій.

– Якими тоді були стосунки з сином? Він щось розповідав про війну?

– Він довіряв мені, часто радився, але про війну майже не розказував, тримав усе в собі. Спочатку вони стояли на блокпосту в Донецькій області, потім були Іловайськ, Дебальцево. Про Іловайський котел він не хотів говорити нічого, і навіть тоді, коли повернувся додому на реабілітацію. А ночами плакав… І я плакала з ним… Та якось присіла біля нього навколішки і попросила відкритися мені. Запевняла, що йому полегшає. І він почав розповідати про бої, побут. Як хлопці гинули, як думали, що вже не повернуться живими до рідних. Як дивом вижили і вирвалися з цього пекла. Хоча доля деяких побратимів невідома досі!

– Про бої в Дебальцево теж розказував?

– Ні. Під час цих подій Саша майже тиждень не виходив на зв’язок. Потім зателефонував і сказав: «Мамо, я живий». Він сидів на БТР, коли їх обстріляли з артилерії. Отримав важку контузію і впав у кому. Його тиждень намагалися врятувати, ніяк не могли привести до тями. Проте Господь почув мої молитви.

Коли Сашка демобілізували, то додому приїхала не моя дитина. Його постійно тягнуло на фронт – хотів мстити за побратимів. Докоряв собі за один випадок. Він стояв на посту, коли підійшов друг і сказав: «Іди відпочивай, бо я вже не хочу спати». Тільки Сашко відійшов, як прилетіла міна і розірвала товариша на частини. Син звинувачував себе, що на цьому місці мав бути він.

– І все ж він якось адаптувався до мирного життя?

– Спочатку вони з побратимом отримали путівки у військовий санаторій «Хмільник» Вінницької області.  Хлопці приїхали, поселилися і пішли в магазин дещо купити. Та на переході їх збив автомобіль. У друга – переламаний кульшовий суглоб, а в Саші – ноги. Їх перевезли у Вінницький госпіталь. Після операції син вісім місяців був лежачий. Та все одно не зламався. Я допомагала, намагалася завжди бути поряд. На руках несла до інвалідного візка, щоб відвезти в туалет, до умивальника. І як йому не було боляче, він ніколи не нарікав. Завжди сміявся, жартував, казав: «Матусю, я ще повоюю». Саша мріяв повернутися на війну.

Після важких місяців реабілітації, в листопаді 2016-го, він таки підписує контракт і повертається в армію. Цього разу потрапив у село Олександро-Калинове Донецької області. Зранку 16 листопада поїхав заготовляти дерев’яні колоди на бліндаж. А в обід їх мали везти в госпіталь, щоб оглянути старі рани. Проте Сашко нарвався на кулю якогось виродка. Відтоді в мене не стало сина…

– Багатьом родичам загиблих важко отримати компенсацію від держави, на яку вони мають право в разі втрати на війні рідної людини. Вас оминула така бюрократична  тяганина?

– Якийсь час мені було не до того. Та й для чого? Сина не повернеш за жодні гроші. Але згодом, коли заспокоїлася, подумала: Саша воював, тож я не краду ні в кого. Тим більше, у нього підростає дитина, яка потребує одягу, належного харчування. Тому поїхала в Центр допомоги воїнам АТО у Хмельницькому і запитала, що робити далі? Вони мене спрямували в обласний військкомат. Ось там і почалася катавасія з документами. То одного нема, то іншого. То вони мені давали якусь довідку, то не давали. То вона потрібна, а через якийсь час – уже ні. Досі не розумію, звідки така зневага до матері вбитого солдата? В середині вересня цього року я не витримала, прийшла у військкомат і питаю: «Ви ще довго будете мене водити за носа»? І знаєте, що хмельницький обласний комісар мені відповів? «Ви хто така, щоб я звітував перед вами?»

Я сказала, що є мамою загиблого воїна і заслуговую на повагу. Тоді комісар пообіцяв зі мною зовсім не розмовляти. Це мене вразило ще більше, і я пообіцяла, що шукатиму правду у військовій прокураторі та засобах масової інформації. Вочевидь, вони цього злякалися. Увечері мені зателефонували з Пенсійного фонду і повідомили, що документи на отримання пенсії готові.

– Так швидко?

– Півтора місяця я бігала по частинах, військкоматах, мене ганяли за якимись довідками, витягами, і ніхто не сказав, що всього цього не потрібно, що все було готове. Документи лежали в Пенсійному, і треба було лише написати заяву.

– Вони пояснили вам щось?

– Ні! А тепер я почала збирати документи на отримання одноразової виплати від держави. А комісар знову сказав, що я нічого не отримаю, щоб навіть не домоглася. Тому без розголосу, без підтримки журналістів мені не обійтися. Тим більше, що я не одна така.

– Ви вже тричі були в зоні бойових дій як волонтер. Чому?

– За тиждень до смерті, певне, щось передчуваючи, син просив мене стати волонтером. Він розповідав, наскільки раді і вдячні бійці, коли до них приїжджають з допомогою. Коли не стало Саші, я подумала, що життя для мене закінчилось. Проте в якийсь момент зрозуміла, що там, на війні, чиїсь діти теж потребують допомоги. Тому вирішила виконати останнє прохання сина.

Михайло УХМАН






Loading...
Loading...

Немає коментірів для відображення.

Написати коментар

You must be Logged in to post a comment.