Жінка з Тернопільщини втративши руку не вірила у можливість заміжжя (Фото)

Жінка з Тернопільщини втративши руку не вірила у можливість заміжжя (Фото)

Найрадісніші моменти нині для 60-річної Галини Хом’якевич з с. Новосілка Бучацького району – коли за щедрим столом збирається уся їхня велика сім’я: п’ятеро дітей зі своїми «половинками» та семеро внуків.

Пані Галина (у центрі) під час участі у спартакіаді серед потерпілих на виробництві "Сила духу".

«Хто тебе візьме заміж з такою рукою?..» Уявляєте, що творилося в дівочій душі від цих слів? А їх доводилося чути від «добрих» людей не раз, запам’ятала на все життя… Але ж ні, помилилися! Заміж вона вийшла. У шлюбі щаслива. Ще й мати-героїня! Найрадісніші моменти нині для 60-річної Галини Хом’якевич з с. Новосілка Бучацького району – коли за щедрим столом збирається уся їхня велика сім’я: п’ятеро дітей зі своїми «половинками» та семеро внуків.

У 17-ть – ампутація…

Після закінчення Рівненського текстильного технікуму 17-річна Галя Горайська поїхала за направленням працювати на Сумщину – на Ямпільський льонозавод. Того дня вона заміняла майстра зміни. Один необережний рух – і її ліва рука потрапила між валики, які за лічені секунди вщент пом’яли пальці… Далі все було, наче у суцільному страшному сні, з якого прокинутися не вдавалося. Натомість доводилося вчитися жити у новій реальності.

— Саме у той момент, коли сталася ця біда, я навіть не встигла усвідомити, що зі мною робиться, – каже пані Галина. – Абсолютно нічого не пам’ятаю. Знаю, що мене витягнули і відразу завезли у Шостку до лікарні. Там я пробула десь з півроку! Спочатку мене оперували і складали кісточки пальців, але даремно – вони вже не прижилися. На жаль, у той час не було таких технологій, як нині. Думаю, тепер їх вдалося б врятувати. А тоді залишався лише один вихід – ампутація…

Чоловік у всьому допомагає

Після лікарні Галя ще три роки пропрацювала на заводі, а потім повернулася у рідну Новосілку. Пішла на роботу нормувальником у колгосп. А невдовзі й заміж вийшла – за Володимира Хом’якевича з сусіднього села Дуліби. Весілля відгуляли 2 серпня 1980 року.

— Чоловіка маю доброго, – усміхається пані Галина, – в усьому мені допомагає. Він працював на тракторній бригаді, там ми і познайомилися. Хоча, звичайно, бачила його й раніше. Ще коли малими були, то з його сестрою гонили пасти худобу, – пригадує з усмішкою жінка і щиро додає: – Чесно кажучи, після травми навіть такої думки не виникало, що я можу вийти заміж. Дехто навіть казав: «Хто тебе візьме заміж з такою рукою?» Є різні люди, я вже звикла… Всіляко було, не раз – образливо до сліз. Але такі люди були, є і будуть. От повернувся наш наймолодший син з війни, йде селом, сидить жінка під баром і кричить йому навздогін: «Скажи, скільки ти людей застрілив?» Ну, як таке можна сказати?! Але я вже звикла і на те не звертаю уваги.

Найменша донька померла у шість років

Після одруження молодята три роки жили з Галиними батьками, а потім купили собі хату у тому ж селі. Всі дні минали у клопотах: добудовували хату, впорядковували обійстя, виховували дітей.

— У нас було шестеро діточок, але моя найменша Оля померла у 1996 році. Просто я недогледіла, – зітхає пані Галина. – Я пішла в поле, а вона у той час впала з черешні, забила ніжку і дістала зараження крові. Спочатку нічого не казала, а потім почала скаржитися, що ніжка болить. Поки ми доїхали до лікарні, вже було пізно – сказали, що сепсис. І не врятували… Їй було шість з половиною рочків.

– Як я це пережила? – у жінки в очах зблиснула сльоза. – Дітей було п’ятеро і роботи також багато. Якби сиділа вдома одна і тільки думала про це, то можна було б збожеволіти. Але мене потребували інші діти. Не було часу думати. Нині, дякувати Богу, діти вже дорослі, життя у них склалося добре, всі одружилися. Всі три зяті – прекрасні, до речі, один з них – грек, ще один – з Центральної України, з Черкащини. І невісток маю гарних.

Діти – найбільша гордість

У подружжя Хом’якевичів три доньки і два сини. П’ять років тому вони їздили у Грецію до найстаршої доньки Лесі, якій 36-ть. У туристичному містечку Калабака вона живе вже 16 років. Вчителює, а влітку працює гідом.

Велика сім’я — гордість Галини та Володимира Хом’якевичів.

— У тій місцевості дуже багато монастирів на скалах, – ми всюди ходили, донька все нам показувала і розказувала, – з гордістю каже пані Галина, – цілий місяць гостювали. А наш зять Дмітріс працює шеф-кухарем у ресторані. До нас вони, звичайно, частіше приїжджають. Ось цього року на Різдво були. Друга донька, Іра, працює в Бучацькій районній інспекції у відділі у справах дітей. Іванка також у Бучачі живе й працює адміністратором у магазині. Роман і Петро – обидва за кордоном. Петро – наймолодший, йому нещодавно минуло 29 років, відслужив на війні рік ще у 2014-ому, у першій хвилі пішов, був під Іловайськом… Усі діти пороз’їжджалися, дід з бабою самі залишилися, – сміється жінка.

«Лівою рукою роблю все!»

На запитання, чи вдвох їм не нудно, пані Галина жартує, що навіть якби й захотілося, то нудьгувати нема коли. Велика господарка не дозволяє розслаблятися. Щоранку жінка прокидається о п’ятій, хіба що іноді дозволяє собі «поніжитися» до півшостої – бо ж треба корову доїти, а потім на город.

Щира розмова з журналісткою “НОВОЇ…”.

– Все роблю лівою рукою. Єдине, чого не можу: жати серпом ніяк не вдається, – зізнається вона. – А все решта – без проблем. Для мене нема такої роботи, яка була б не під силу. Поступово все навчилася. Хоча спочатку було дуже складно. А тепер – наче так і має бути. Найголовніше – не треба падати духом. Як є – так сприймати і так жити.

Коли трапляється вільний час, а це, як правило, лише взимку, пані Галина любить вишивати. А ще обожнює експерименти на кухні: знайти якийсь цікавий рецептик в інтернеті, перевірити його, додати щось своє. Готувати є для кого – щоліта на відпочинок до бабусі приїжджають внуки. А так, як готує бабуся, мама ніколи не приготує!

Нечемним бабусям на літо привозять онуків

– Прочитала якось в інтернеті: «Бабусям, які були нечемні, на літо привозять онуків». Я, певно, була дуже нечемна, бо цього літа їх у мене троє! – сміється пані Галина. – Звичайно, як тільки маю хвилинку, стараюся приготувати їм щось смачненьке. Скажімо, морозиво їм не купуємо, готуємо своє, домашнє. Дуже смачне вдається! Обов’язково спробуйте. Потрібно 1 л молока, 5 жовтків, 200 г цукру. Збити яйця з цукром, додати пакетик ванільного цукру. Трошки долити молока, щоб було, як густа сметана. Решту молока кип’ячу, доливаю і заварюю масу, як заварний крем. Тоді доливаю 200-300 мл доброї густої домашньої сметани, добре вимішую. Полуничку ріжу або малинку, інші ягоди. Викладаю в лоток і ставлю в морозилку. Через годину треба помішати, потім через годину ще раз. А тоді в скляночки розклала – і діти ласують.

Своїми внуками та дітьми пані Галина дуже пишається. Аби виховати добрих дітей, вона переконана: передусім потрібна дисципліна.

Відпочинок у бабусі найкращий!

– Як її досягти? Є така дитина, що відразу зрозуміє, іншій – треба повторити десять разів. Дисципліна мусить бути, дитину треба карати. Ні, я не кажу, що треба бити, але в чомусь потрібно обмежувати, – вважає пані Галина. – Як ти не слухаєш мене, то я не буду слухати тебе. А як інакше? Чула якось по радіо притчу. Йшли два чоловіки і один до іншого каже: «Дітей не треба виховувати. Вони, як виростуть, то все самі зрозуміють». А другий йому у відповідь: «Покажу тобі свій розарій». «Та що ти мені показуєш? – обурився перший чоловік. – Тут нині самі бур’яни, але ж, знаю, на цьому місці так гарно цвіли троянди». А товариш йому і відповідає: «Бо я цього року просто залишив усе так, як є». Ось так і діти: якщо їх не виховувати, то вони такими й виростуть. Бур’яни треба висмикувати. Лише не втомлюйтеся це робити – турботливо і з любов’ю.
Джерело: НОВА Тернопільська газета






Loading...


Loading...

Немає коментірів для відображення.

Написати коментар

You must be Logged in to post a comment.