Історія нашої героїні – це доказ того, що не варто вкладати всі гроші та душу в дітей, адже вони інколи можуть бути гірше ворога.
Вмостившись на зручному диванi, я пила каву з маленької порцелянової чашечки i розглядала вiтальню. Який все ж таки молодець мiй зять, зумiв вибудувати гарну хату! I донька її зi смаком облаштувала. Недаремно я дiтям грошi надсилала, не намарно гарувала на божевiльну Пенелопу i терпiла огиднi “сеанси кохання” з ненависним Демiсом. Все це тепер позаду, а мої дiти житимуть по-людськи. Що ще треба матерi?
“Хтось мусить сказати вам правду”
— Ви хто?! — на порозi вiтальнi немов з-пiд землi виросла незнайома жiнка. — Що робите в моїй хатi? Я мiлiцiю покличу!
Я онiмiла вiд несподiванки. Рука з чашкою затремтiла i чорна кавова гуща вихлюпнулась на бiлий килим із бузковим орнаментом.
— Обережно, незграба! Ви знаєте, скiльки коштує цей килим?! — завищала молодиця i кинулась промокати пляму паперовою серветкою, яку схопила зi скляного столика.
— Три тисячi євро, — автоматично мовила я.
— Нi, лише пiвтори, — вона здивовано пiдвела на мене очi. — Хто ви в бiса така?
— А Зоряна просила на килим аж три тисячi, — бурмотiла я, не в змозi второпати, що дiється. — Казала, вiн такий гарний, з вовни альпаки, очi годi вiдвести.
— То ви Зорянина мама?! — в очах жiнки блиснув недобрий воник. — А де ж вона сама, та шльoндра?
— Там, нагорi у кiмнатi. Чому ви називаєте мою доньку шльoндрою? Як ви смiєте!
Цiєї митi Зоряна з Вiктором увiйшли, обiймаючись, до кiмнати. Побачивши бiлявку, завмерли на порозi й перелякано переводили погляд з неї на мене. А жiнка гнiвно дивилась на зятя, а потiм заволала:
— Що ти знову затiяв, алкaш нещасний? Я попереджала тебе: ще раз побачу бiля свого чоловiка — посаджу за грати. Мало того, що ти Зеника споюєш, то тепер ще й вдерся до нашого будинку! Чи, може, ти борг повернути прийшов?
— Вiкусю, я не вдерся, не сердься, Зеник сам дав менi ключi, — спантеличено пробурмотiв Вiктор. — Ми прийшли подивитись е вазонки полити. А чого ти так швидко з Єгипту повернулась, ти ж там мала ще тиждень засмагати?
— Де ти бачиш у цiй хатi вазонки, придурку?! — наступала на зятя Вiка. — У тебе що, галюни вiд горiлки? Чи, може, знову на амфетамiни присiв? Ключi на стiл — i геть з мого будинку! А з Зеником я ще поговорю. Цього разу тобi все так просто не минеться. Не дай Боже, хоч грiш пропав, я тебе точно посаджу!
— Нi-нi, я не брав нiчого, — зять похапцем кинув ключi на столик, розвернув за плечi Зоряну i кинувся навтьоки.
Якусь мить я мов паралiзована сидiла на диванi, а тодi пiднялася й собi. Але жiночка мене спинила.
— Не йдiть. Хтось мусить вам розповiсти правду. Може, ще кави?
— Так, будь ласка, — швидко вiдповiла я i вiдчула, як пульсує у скронях. — А краще — простої води. I пiгулку валiдолу. У вас є?
Вашi грошi розтринькали
Я поїхала в Афiни 12 рокiв тому, коли Зорянi виповнилось 18 i вона закiнчила перший курс педагогiчного унiверситету. Готувалася стати дитячим психологом. Я могла i ранiше вирушити на заробiтки, проте не хотiла, аби єдина дитина росла без мами. Тому дочекалась, доки Зоряночка пiдросте, поступить, а вже тодi залишила її зi спокiйною душею. Знала, що вона не з тих, хто п’є, гуляє, шукає погану компанiю.
Їхала з єдиною метою — заробити доньцi на квартиру в Iвано-Франкiвську, де вона вчилася. Ми ж з чоловiком планували залишитись у селi, в нашiй хатi, але трохи довести її до ладу. Через рiк донька написала менi, що виходить замiж за однокурсника. Мовляв, хоч i молодi ще, але дуже люблять одне одного.
На весiлля я не поїхала, але грошi надiслала. А ще через два мiсяцi в нашу родину прийшло лихо — мого чоловiка на смeрть збив мотоциклiст. I знову я не змогла вирватись в Україну, бо щойно влаштувалась на роботу з бiльш-менш пристойним заробiтком. Стефка не повернути, думала я, а зараз менi самiй доведеться “тягнути” молоду сiм’ю. Що вони там зароблять? Копiйки, яких ледь на харчi вистачить. А я складатиму євро до євро, аби про майбутнє їхнє подбати.
Зоряна i Вiктор жили в нашiй хатi. П’ять рокiв тому я наскладала грошей на однокiмнатну квартиру й меблi, але донька вирiшила iнакше. “Мамо, а навiщо нам те смердюче мiсто i така дорога квартира? — писала вона. — Краще я зведу будинок на нашому подвiр’ї. I ти в ньому житимеш, i ми, i наша майбутня дитина. Сподiваюсь, цього року я вже нарештi завaгiтнiю.
Три поверхи збудуємо! Не хвилюйся, грошей вистачить. Вiктор знає, де є дешевшi матерiали, а руки в нього золотi. Та i його батьки трохи допоможуть фiнансово, не хвилюйся!”
Я подумала, що то мудре рiшення, i вiддала всi 30 тисяч євро, що наскладала за 7 рокiв. Собi лишила зовсiм трохи, про всяк випадок. Уже за два мiсяцi донька надiслала менi фото фундаменту. Ще за пiвроку — кладку першого поверху, потiм — повну коробку i дах. За три роки Вiктор зумiв вибудувати триповерхову хату i поштукатурити її, комунiкацiї провести. Кожен крок будiвництва вони фiксували на фотоапарат i менi пересилали, хвалились. А я тiшилась, якi ж мої дiти молодцi.
— Ми з Зеником справдi почали будiвництво 5 рокiв тому, — каже Вiка, розмiшуючи цукор мiнiатюрною срiбною ложечкою. — Ваш Вiктор програв у карти дуже велику суму. I Зеник йому позичив. Вони ж однокласники колишнi, дружили в школi. А як вiддавати? От розрахувався земельною дiлянкою. Я спочатку нiчого не знала про їхнi справи.
Менi чоловiк сказав, що товариш половину власного подвiр’я продає, а ми якраз шукали дiлянку пiд забудову. Втiшилася, що гарних сусiдiв матимемо. От ми й будували, а Вiктор i Зоряна, виявляється, надсилали вам знiмки нашої будови. Якi спритнi!
Мене не дивує, що вони вашi грошi розтринькали. Вiктор — гравець, вiн не лише Зениковi заборгував. До того ж в чарку зазирає i, кажуть, таблетками “бавився”. Та й Зоряна при ньому з дороги збилася. Теж випити любить, а про її численнi романи селом легенди ходять. ЇЇ мiсцевi жiнки навiть побили одного разу, щоб до чужих хлопiв не чiплялась.
Кажете, що наплела вам, нiби в школi психологом працює? Бреше! Її там прибиральницею взяли, i то виганяти хочуть, бо до роботи ледаща. Та ви берiть цукерку, панi Миросю, не соромтесь. Знаєте, менi вас так шкода. Я жрозумiю, що грошi вам дiстались несолодко. А вони бачите, як з вами вчинили. Дiтки!
Знаєте, що таке кохатися зi 72-рiчним чоловiком?
Так, грошi менi дiстались несолодко. Першi 5 рокiв я доглядала дiдуся, колишнього адвоката. Вiн загалом був непоганим, але мав звичку все робити за графiком. За його розпорядком, наприклад, я мала мити вiкна з 11.00 по 11.35 щодня. Стояв бiля мене з годинником. Якщо закiнчувала хвилиною ранiше або пiзнiше — вираховував грошi з мого заробiтку.
А ще накладав штрафи за те, що принесла з ринку прим’ятий помiдор або пiдлила апельсиновий садок надто теплою чи зимною водою — вiн перевiряв її за допомогою термометра.
Потiм чотири роки я доглядала прикуту до лiжка дiвчину, вона помeрла вiд лейкемiї в 22 роки. Прикипiла я душею до Iрiди, та й батьки її мене полюбили. Але залишити в себе по смeртi доньки не захотiли, порекомендували мене своїм друзям.
Вiдтак останнi три роки я провела у домi божeвiльної 90-рiчної Пенелопи. Попри всi прогнози лiкарiв, вона затрималась на цьому свiтi принаймнi рокiв на 25. I здавалося, житиме ще не один десяток лiт. Пенелопа нiколи не скаржилася нi на бiль у попереку, нi на серце. Енергiї в неї стiльки, що молодий позаздрить.
Пригадую, як я заходилась мiсити тiсто на пирiг, а Пенелопа тим часом нишком вибралась з дому i пiшла гуляти голяка. Так я ледве нагнала її вкiнцi алеї бiля самих ворiт. А потiм довелось кликати садiвника, щоб втихомирити i до будинку завести. Пручалась бабуся так, що в мене всi руки в синцях були. I обличчя менi подряпала. У неї зрiст — 183 см, а важить понад 120 кг.
Пенелопа — руйнiвниця за натурою. Їй байдуже, як i в який спосiб, аби щось нищити. Я ховаю вiд неї ножицi, ножi, запальничку, проте вона примудряється голими руками порвати фiранки i простирадла на смуги, шпилькою подряпати меблi, горнятко пожбурити у вiкно. А улюблений спосiб — це сходити по великiй i малiй нуждi просто в кiмнатi, повимазувати все довкола i дико гиготiти, спостерiгаючи, як я все те прибираю.
Давно хотiла пiти вiд Пенелопи, але її син Демiс був дуже щедрим i завжди доплачував за маминi викрутаси. А з дому тим часом йшли листи: потрiбно ще 700 євро на труби, ще тисячу на паркет, ще три — на сходи i вiкна. Грошi, грошi, грошi. I я крутилась, як могла, терпiла все.
Соромно зiзнатись, але кiлька мiсяцiв тому я навiть стала коханкою Демiса. Вiн давно облизувався на мене, а тут, коли вкотре прийшов лист вiд Зоряни, спитав, чому така заклопотана ходжу. Я сказала, що донька лiкується вiд неплiддя, лiкарi радять робити операцiю негайно. Ще пiвроку — i пiзно буде. Термiново потрiбнi 4 тисячi євро, а в мене лише пiвтори вiдкладено.
Вiн, не замислюючись, дiстав чек i вписав потрiбну суму. Вручив менi. А за мить пристрасно обiйняв i поцiлував в губи. Тодi повiв до спальнi. А потiм у нас було ще кiлька таких “годин кохання”. Ненавидiла себе, але мусила вiдробляти той борг. Бо дуже хотiла, аби моя Зоряночка нарештi мамою стала, а я — бабусею.
Знаєте, що таке кохатися зi 72-рiчним чоловiком, котрий наковтався вiагри чи ще там чорт знає чого i мучить тебе пiвтори години поспiль? Вiд котрого, попри шикарну роботу стоматолога i м’ятнi освiжувачi, тхне з рота мoгильникoм? Ти приймаєш у своє лoно не того рiдного чоловiка, з котрим ви разом посивiли, проте не розгубили приcтрастi. А чужого, старого й огидного сaмця.
Вiн запекло намагається вiдчути себе знову молодим, але штучна ерeкцiя, вочевидь, дає йому вiдчуття повноцiнної насолоди. Вiн так запекло “кохає” тебе, що тижнями ти вiдчуваєш нестерпний свербiж. А на душi таке, що хочеться самiй собi в обличчя плюнути. Задля чого я все це терпiла? Щоб Зоряна i Вiктор спивалися за мої грошi?
— Залишайтеся у мене на нiч, — пропонує менi Вiка. — У тiй вашiй старiй хатi роками не прибирали й не ремонтували нiчого, там цвiллю тхне. Та ви ж самi все бачили. Чи, може, до дiтей зайдете? Скажете їм все, що думаєте про них?
— Нi, — кажу їй. — Поїду до Iвано-Франкiвська, в готелi заночую. А звiдти — найближчим рейсом до Афiн.
— Як знаєте. Я б теж до таких дiток — нi ногою. Я вас машиною довезу, бо ж темнiє надворi, чим ви доберетесь?
— Дякую. I ще прохання: попроси, нехай Зоряна принесе мою сумку з речима i документами. Але нехай сюди не заходить, не хочу її бачити.
— Гаразд.
Зараз я живу в молодiй родинi грецьких стоматологiв, доглядаю їхнього 5-рiчного сина, що має вади слуху. Демiс вказав менi на дверi відразу ж, як вiдмовилась вiд iнтиму з ним. Платять менi не дуже багато. I я не знаю, чи встигну за своє життя назбирати грошей бодай на невеличке власне помешкання.
Де зустрiну старiсть, де проведу останнi роки? Не знаю. Згнию на чужинi, та до доньки не повернусь. Я навiть не знаю, на що вони зараз живуть i чи мають що їсти. Добре, хоч онукiв менi не народили, нещасними були б тi малюки при таких безпутних батьках..
