УЖЕ ПІШОВ ОДИНАДЦЯТИЙ РІК, ЯК СИН ЗАЛИШИВ МЕНЕ САМУ ДОЖИВАТИ ВІКУ. НЕ ЦІКАВИТЬСЯ, ЯК Я ЖИВУ, ЯК ПОЧУВАЮСЯ, ХТО У ВАЖКУ ХВИЛИНУ ПРИХОДИТЬ МЕНІ НА ПОМІЧ. ЗАБУВ МАТІР. ЗАГУБИВСЯ В ЧУЖІЙ СТОРОНІ.
Спершу наймитував у Токах Підволочиського району, потім осів у Воробіївці. Відтоді вже десять років спливли, як вода в річці. Облиті вони материнськими слізьми й прожиті у вічному чеканні єдиного сина, єдиної надії.
Сину мій, синочку, ти мені був Богом даний. Не можна словами передати того трепетного щастя, коли я тебе вперше притулила до грудей, коли ти вперше усміхнувся мені, вимовив уперше «мамо», першими боязкими кроками пройшовся нашим садочком.
Коли тобі виповнилося півроку, я була змушена піти на роботу й залишити тебе на бабусю з дідусем, бо тато подався до Сибіру в пошуках кращої долі. Хата в нас була старенька, я починала будувати нову, тому після роботи ще підпрацьовувала в колгоспі, сапала буряки, влітку в нічну зміну гарувала на току, тримала худобу. Так за роботою і збігли мої літа. Ти виріс — і я тішилася, що маю такого доброго сина, бо в усьому мені допомагав, жалів мене.
Важко мені було, та я старалася, щоби ти був гарно вдягнений, вчила тебе, записала в музичну школу. Ніколи між нами не було непорозумінь. Я відчувала твою любов і повагу до себе.
Як же ми тішилися, коли перейшли жити до нової хати! Ти все казав, що другого тата тобі не треба, що ти сам будеш господарем. І я почувалася щасливою, бо ти був для мене всім. Подальшого життя без тебе я не уявляла.
Уперше мені заболіла розлука, коли ти пішов до армії. Я переживала. Досі пам’ятаю, як приїхала до тебе в Москву, а тебе немає, тебе вже не один день шукають… Мене викликав командир частини — і я поїхала за сотні кілометрів. Не хочу навіть того згадувати. Мені нині видається, що то був страшний сон. А далі — три місяці тривоги й чекання. І намагання повернути тебе додому. Що два тижні я була в тебе далеко за Москвою, ночувала на вокзалах у люту холоднечу…
Ти з Божою поміччю відслужив, повернувся додому, пішов на роботу. Через кілька років я важко захворіла — і ти щодня навідував мене в лікарні, потім возив до санаторію. Я дякувала Богові, що дав мені такого доброго сина.
Нині мені нагадує про тебе кожен куточок у хаті, стежки, якими ти ходив, город, на якому ти мені допомагав, грушка в садку, яку ти посадив і яка так щедро родить великими плодами, кущики малини, яких зосталося всього кілька, бо решту викопав і забрав до Воробіївки.
Спорожніла без тебе, синочку, хата. Коли нездужаю, ніхто вночі не спитає мене, чи, може, ложку води подати. Старість підкралася непомітно і з’їдає здоров’я. Як мені, рідненький, жити далі? Ти ж не телефонуєш і не приїжджаєш. Знав, що в лютому я зламала руку, лежала в лікарні, але навіть не подзвонив. Картоплю копала — рана знову на нозі відкрилася. Проте мушу і копати, і сапати, і косити. Десять років не маю помочі від тебе. Богу дякувати, що світ не без добрих людей.
Чому ти, сину, забув про рідне село, родину, дім і ту, єдину, котра дала тобі життя? Чому ти не приїдеш, не витреш мої сльози, не притулиш мене, таку худеньку й немічну, до своїх грудей? У тебе ж немає рідніших людей від мене. Хіба я так багато прошу?
Торік у серпні ти був у мене, виніс бур’ян із городу, вижав кукурудзу… Як я тішилася! А тепер мені чужі люди допомагають, адже Бог добрий.
У квітні я їздила до тебе, просила помогти посадити бараболі, а ти не приїхав, тебе жінка не пустила. Бо ти мусив працювати в її родичів. Поїхала я ще раз, бо ж на дзвінки не відповідаєш… Але даремно. Не розумію, за що твоя жінка напала на мене, та ще й на чужому подвір’ї? Якими словами вона мене обзивала! За що? Мені в очах потемніло, я ледве втікла. Так мене ще ніхто не обзивав. А ти навіть не захистив… Як вона до церкви ходить, до кого молиться? Куди ти, сину, потрапив? За кого вона тебе має? Великий гріх буде їй від Бога за те, що поставила стіну між мамою і сином.
Отямся, жінко! У тебе теж є син. Не знати, чи він колись не вижене з хати вас обох так, як ви мене викидали. За що ти так зі мною? За те, що я тобі чоловіка виростила — здорового, працьовитого, красивого? Ти зіпсувала життя і мені, і йому.
Колись я була для нього мамусею рідненькою, за тисячу кілометрів могла додзвонитися, а нині до Воробіївки не можу. Але молюся до Матері Божої, щоби берегла мого сина на його нелегкій життєвій дорозі. Я мама, тому все йому прощаю. Думаю, що він і не винен. Винні ті люди, котрі обплутали його і тримають у своїх інтересах. Та нехай і їм Бог простить.
Сину рідненький, я так чекаю тебе. Не можу далі жити без тебе, не чути твого голосу. Мрію бодай хвилинку подивитися на тебе…
МАМА.
Козівський район.
Фото з вільних джерел, текст – Вільне Життя
