А невістка з Тернопільщини точно була нездала…

А невістка з Тернопільщини точно була нездала…

Та зовсім не тому лила Стефа гіркі сльози. Час від часу щось нашіптувала своїй сестрі, яка, судячи з реакції, підтримувала її — і обидві скоса поглядали на наречену — Людку, як самі її називали… «Ой Боже мій, Боже, і де ж то є та правда, га, скажіть? Обкрутила хитра дівка хлопчину — і мусить тепер женитися, бо вона, бачте, чекає дитину, — вкотре виливала Стефа за столом свої жалі. — Та Славчик мій сам іще дитина, куди ж йому женитися? Та хоч би ще яка дівчина відповідна, а то… Ні краси, ні багатства». «Стефко, тихо сиди, з лиця води не пити. Та й не така вже твоя невістка нездала, — розряджала обстановку котрась із родичок. — І гроші чи, як ти кажеш, багатство в житті — не головне…»

…Стефина невістка родом із Черкащини. Разом зі Славіком навчались у виші. Не можна сказати, що Ярослав одружувався із Людою лише тому, що вона була вагітна. Обоє кохали одне одного…


Житель Тернопільщини хотів провезти в Польщу заборонений товар (Відео)


Стефа, як довідалася, що він хоче одружуватися, спершу запитала, чи багата його наречена, чи батьки її шановані люди. Людмила не була багатою, але й бідовою не була. Батько дівчини працював інженером, мати — продавцем… Зрештою, Славікові батьки теж звичайні люди: Стефа — медсестра, Василь — водій. Славік був єдиним сином у сім’ї — і йому тато з мамою ладні були небо прихилити. З дитинства хлопець мав усе найкраще. І Стефа вважала його найкращим. Попри те, що батьки аж надто балували сина, Славік не виріс зазнайкуватим: був тихим, спокійним, згідливим. Але надмірна батьківська опіка зробила його абсолютно безпорадним.

Після весілля молоді пішли жити до Стефи. «Не відпущу я свого Славчика із дому нікуди», — голосила матір, навіть якщо ніхто про це в неї не запитував. Та й, зрештою, дім у Стефи з Василем великий, добротний. Одне слово, пішла Люда в невістки. Василь більше мовчав, а Стефа була справжньою свекрухою: все, як вважала, не так робить невістка. І, може, була б у домі «Кайдашева сім’я», якби не Людина тиха вдача. Жінка ніколи не огризалася, завжди мовчала і робила все на свекрушин лад. Та Стефа однаково була невдоволена.

Час минав. Уже в Славіка з Людою двоє діток. І живуть наче непогано. Онучат Стефа дуже любить, бо ж хлопчики на Славчика схожі. А от із невісткою як не ладила, так і не ладить. Ні бійки, ні навіть сварки у домі чи на подвір’ї немає ніколи. Просто Людмила завжди мовчить, а Стефа висловлює претензії…

Славчик, як і раніше, вдягнений «з голочки», а Люда що привезла в дім чоловіка, те й доношує. Славчик ходить на «панську» роботу. Заробляє мало, але й не наробляється. А ще там дівчат молодих і красивих багато. А голова ж нічим не зайнята, руки теж. Чоловік він молодий, авто має. То ж і сам не спам’ятався, як закрутила йому голову одна з красунь…

Співчутливо поглядають на Люду сусіди. Їй нічого не кажуть, а Стефі розповідають. «А я що зроблю? — знизує та плечима. — Замолодий Славчик мій був до женячки, не нагулявся. А що, Людка думала, що заміжжя — то мед? Ой, ні, то терпіння… І чоловіка треба вміти обійти, вміти втримати. То хай тепер чухається в голову, думає…»

Та коли дізналася Стефа, чия донька стала Славчиковою коханкою, забила на сполох. «Людоньки, в її родині самі алкоголіки й гуляки! — кричала до сина. — Славку, з хати тебе вижену, бігме вижену, і не подивлюся, що син ти мені рідний!» Славчик маму послухав.

Були ще не раз пригоди з ним: то горілки перебрав і в аварію потрапив, то ледь не зв’язався із наркоманами… Дуже дорого обійшлося сім’ї витягувати його з тих бід. Усе, що відкладала Стефа десятиліттями, мусила віддати. А дорікає і далі невістці: «На шиї сидиш у мене ти і вся сім’я твоя. Діти підросли, їхала б кудись за кордон і заробляла, бо тут не доробишся… Чи ти як думала: усе життя чужим горбом, так? Хотіла заміж — ото й маєш. Славік за кордон не поїде, в нього здоров’я немає, а ти збирайся…»

І поїхала жінка в Італію. «А де ж то Людочка ваша?» — перепитують сусіди. «За кордон поїхала, — із жалем відповідає Стефа. — А їй то що: дітей кинула не мене і на Славця, задерла хвоста і — на чужину…»

Уже давно не сприймали сусіди Стефиних безпідставних, навіть безглуздих нарікань на невістку. Не рік поряд прожили і не два, тож усі бачили, що добра Люда, терпляча. Не раз перешіптувалися жінки, що й чоловіка вона кращого вартує. Не раз і Стефі нахвалювали невістку, але та завжди знала своє: Людка таки нездала. Славчик міг би мати ліпшу…

Зле було Люді на заробітках. Дуже сумувала за чоловіком, за дітьми. Але працювала, бо знала, чого приїхала, і хотіла швидше повернутися додому. Через два роки й повернулася. «А де ж ті гроші, які я передавала? — здивовано запитала, ледь оговтавшись після довгої дороги. — Ні ремонту в хаті, ні навіть тарілки чи горнятка нового». «А жили твої діти зі Славчиком, по-твоєму, за що?» — з натиском запитанням на запитання відповіла як відрізала Стефа…

Це вже згодом Люда від людей дізналася, що гроші, які вона висилала, Славік пропив і прогуляв, а свекруха ще й потурала тому: «Молодий він іще, а жінки нема…»

Не пробувши в Україні й двох місяців, знову подалася Люда на чужину. Знову важко працювала, відмовляла собі у всьому. Але зароблені гроші складала, а рідним передавала лише на необхідне: квартплату, одяг, харчі…

Як же ганила Стефка тоді невістку: «Ну ніц не висилає нам, вірите, ні копійки, — казала оком не моргнувши. — А Славцьо ж мій, бідака, здоров’я не має. І де ж він заробить ту копійку? А хлопці ростуть. Ой, казала я одразу, що нездаль тая Людка, і то добра нездаль. Десь коханця вже собі там знайшла, а про чоловіка і дітей забула…»

За якийсь час повернулася Люда з Італії. Купила трикімнатну квартиру, обмеблювала. «Людоньки, то ти від мене синочка й онучат забираєш? — ридала в порозі Стефка. — Сама йди жити в тую нову хату, а вони зі мною залишаться!» «Коли хочете, житимемо знову разом, а квартира нехай стоїть — діти ж підростають», — спокійно відповіла Люда. «Не хочу тебе видіти, не хочу!» — лементувала Стефка.

Але з часом усе вляглося. Знову живуть разом. Стефа з роками ще прикрішою стала. І якось Славік сам запропонував дружині разом поїхати за кордон. «Не пущу, не пущу! — впавши на коліна, тримала Стефа сина за ноги. — Вона хай їде, а тебе не пущу…» Але Славік з Людою таки поїхали. Та не пробув чоловік там і двох місяців, бо за кордоном, аби щось заробити, працювати треба, а він не звик. А ще згадав, що мати завжди каже, ніби слабий він. От і повернувся додому. А Люда залишилася.

Підросли вже й діти — заробила мама і їм на навчання. Наскладала на ще одну квартиру. Має вже документи на легальне проживання і працевлаштування за кордоном. Часто приїздить додому. Поважають і люблять Людмилу і родичі (Стефині, до речі, також), і сусіди. В один голос стверджують, що давно могла б вона знайти собі іншого чоловіка, навіть у тій же Італії, а не триматися того Славка — пияка і гультяя. І не здивувався б тому ніхто.

Руслана ЦИЦЮРА

Фото з вільних джерел



Loading...

Loading...

Немає коментірів для відображення.

Написати коментар

You must be Logged in to post a comment.