У сквері на лавочці сиділи дві немолоді жінки. Повз них проходили люди. У кожного — свої проблеми та клопоти, тому вони не звертали уваги на пані в літах.
Ці жінки були наче постаті з далекого минулого. Їхнє життя закінчувалося. Тому вони прийшли сюди, щоб розповісти одна одній те, чого не хотіли залишити на землі, збираючись у далеку мандрівку у вічність. Молодша — Емілія, старша — Стефанія. Об’єднувало їх те, що мали дітей від одного чоловіка. Лише Емілія ніколи не була заміжня. Стефанію ж зі своїм мужем на все життя з’єднав трагічний випадок.
Квіти для Емілії
Микола був звичайнісіньким хлопцем, яких багато в наших подільських селах. У дитинстві ходив до школи. Допомагав батькам по господарству. Про щось особливе не мріяв. Просив Бога, щоб були живими та здоровими його батьки, брати і сестри. Ріс дуже сором’язливим. Коли його друзі вже ходили на кавалєрку та розповідали один одному про коханих дівчат, Микола їх лише слухав, а про себе не мав що розповісти. Душею відчував: його кохання десь далеко. Тому не хотів навіть заради цікавості обняти чи поцілувати іншу дівчину. «Якщо покохати, — думав, — то одну і на все життя».
Та скоро і з цими мріями довелось розпрощатися. Чорним крилом смерті накрила Україну війна. Миколі минуло 18. Коли в село прийшли німці, то розповідали, як добре людям живеться при фюрері. А з часом почали агітувати молодь за виїзд до Німеччини. Обіцяли гарні заробітки, та ніхто не хотів туди їхати. Миколу впіймали і майже силоміць, без речей, втиснули у вагон, який мчав українську молодь до Німеччини, до культурного життя.
Не можна сказати, що поневірявся в далеких краях. Сільська господарка була для нього звичною, проте тужив за батьками, а особливо за старшим братом, який уже був одруженим та мав двійко дітей. Дні Миколи були одноманітними, тож, як мав час, збирав та засушував квіти. Коли молоді німкені запитували, для чого, відповідав: «Подарую коханій». Це дівчат іще більше веселило: коханим треба живі дарувати! Але Микола майже загадав: кому захоче подарувати ці квіти, а вона не засміє його, то саме ця дівчина — його єдине вимріяне кохання.
Так і сталося. Восени 1946 року на вокзалі познайомився із дівчиною. Міля взяла засушені німецькі квіти, вислухала історію, пов’язану з ними, і довго плакала. Це було кохання з першого погляду. Вони дарували його одне одному з того пам’ятного вечора щодня.
Минуло кілька місяців. Миколі треба було повертатися додому. Але він обіцяв коханій Мілі, що вони одружаться. З тим поїхав до рідного села.
Став сиротам батьком
Додому добирався довго. До села з міста йшов пішки майже 25 кілометрів. Навколо — розруха. Зруйновані війною будинки, розбиті дороги, мости, згорьовані люди. Війна — не мама…
У рідній домівці його чекали з нетерпінням. Людська пошта донесла, що вже в Україні. Посивіла, але дуже гарна мама, побачивши сина, зомліла в нього на грудях. Плакали, сміялися, знову плакали. Родина порівняно добре перенесла німецьку окупацію. Хата збереглась. Усі були живі. А в старшого брата близнюки народились — гарненькі дівчатка. Вирішив допомогти батькам і родині по господарству, а тоді вже й про себе подумати.
Але, як кажуть, людина планує, але не керує. Через деякий час раптово помер старший брат, залишивши вдовою молоду Стефанію та четверо маленьких діточок. Чим тут розрадиш? Батька дітям не вернеш. І чоловіка жінці, і господаря родині. З часом на сімейній раді вирішили: хай Микола пристає до Стефанії та піднімає на ноги малих братових діток. Кому вони потрібні? А родина мусить подати руку допомоги.
Вирішено — зроблено. Стефанії Микола не любив, але коли дивився у чисті очі сиріток, сумніви зникали. Підкорившись волі батьків, Микола оженився із Стефанією. Із часом у них народилося ще шестеро спільних дітей.
У клопотах минали роки. Дітей ніколи не ділив на братових і своїх. Усі були рідні. Гарно їх виховали, семеро з них закінчили вищі навчальні заклади. Усі добре влаштувалися в житті, бо поважали чесну працю. А хто звик працювати, ніколи бідним та голодним не буде.
Чи згадував Емілію? Микола ніколи її не забував. Дівчина приходила до нього в снах. Спогад про гарне і таке коротке кохання завжди зігрівав серце…
* * *
А коли випадково зустрілися в зрілому віці, то довідався, що кохана Міля народила від нього у 1947 році дівчинку. Дізнавшись про цікавий стан дочки, Мілині батьки наполягали тоді на перериванні вагітності, але дівчина категорично відмовилась. Сказала, що якщо і «нагуляла» дитя, то від коханого.
Міля довго чекала на Миколу, а коли зрозуміла, що не повернеться, всю любов віддала дочці. Боляче Миколі було це чути, проте змінити щось уже не міг.
— Чому я женився на Стефі, моя Мільцю, чому не приїхав до тебе, не розповів усе? — розпачливо питав Микола свою єдину кохану жінку. — Ми б обов’язково знайшли якийсь вихід!
— Ні, милий Миколо, — Міля ніжно гладила його спрацьовану пошерхлу руку. — Якби я довідалася, що твої батьки наполягають, аби ти став за батька чотирьом сиріткам твого брата, я б ніколи не погодилась бути твоєю. Ти добре зробив, що не приїхав. А то б страждали ще більше. Така, видно, наша доля. Я ні про що не жалію. Дочка подібна на тебе. І зла я на тебе, Микольцю, ніколи не тримала. Але завжди була лише твоєю. Прости і мені. Квіти, які ти збирав для мене в Німеччині, ще досі зберігаю у книжці. Вони розсипаються, але ще пахнуть…
Галина ЮРСА, Вільне Життя
