Тернополянин, який 18 років не виходив з квартири, досі не довіряє людям

Тернополянин, який 18 років не виходив з квартири, досі не довіряє людям

– Молодий чоловік проживав з мамою. Весь побут взяла на себе мама. Практично все – від купівлі продуктів до приготування їжі, прання одягу. Коли мами не стало, йому довелося зустрітися з різними моментами – це оформлення документів, утримання житла, утримання себе, заробляння коштів, планування бюджету. – розповідає Тетяна Горбоніс, директор Тернопільського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.  Кілька місяців в центрі працюють із 35-річним чоловіком, який 18 років не виходив з квартири.

– Мама сусідам говорила, що він закордоном. – продовжує Тетяна Володимирівна. –

Його не бачили. Він дуже тихо поводився. Може міг тихенько вийти з квартири і тихенько зайти. Шуму ніякого не було. Не контактував ні з ким – ні з сусідами, ні з однолітками. Чому це сталося, що не виходив з квартири, ми про це не розмовляємо. Поки не хоче про це говорити. Йому було добре вдома. В нього не було зовнішніх подразників. Не виходив на вулицю, не зустрічався з якимись негативними проявами.

До чоловіка додому навідується Галина Чирська, фахівець соціальної роботи. Вона психолог за освітою. Просить змінити його ім’я. Умовно називає Сашею.


Тернопільські водії продовжують паркуватися, як диваки (Фото)


–  Цікавився, звідки ми про нього довідалися. – говорить Галина Василівна. –  Він читає. Користується комп’ютером. Знає, що робиться в світі. Роботу шукає. Роботу хоче з комп’ютером і тільки вдома. Між люди виходити не хоче.

Спілкувалася з однокласниками. У них спогади вже стерлися з часів школи, бо це було давно. Казали, що був замкнутим завжди.

Маму поховали сусіди. Допомогли оформити документи, знайти місце на цвинтарі. Навіть панахиду організувала сусідка. Мама була онкохворою. Вона ходила до лікаря. Під кінець вже їй давали уколи. Вона сама дільничному терапевту сказала, що в неї вдома залишився син. І сусідка, яка живе в одному будинку, десь-колись з його мамою контактувала. Видно, що цей чоловік не потребує, аби в нього допитувати – а що там і як там. Він не хоче про це говорити. Це його особисте. А ми маємо те, що маємо.

– Сусіди сказали, що є така людина. – додає Тетяна Горбоніс. – По телефону повідомили в управління соціальної політики, а з управління зателефонували і направили нам листа, що за такою-то адресою є ймовірність проживання отакої-то людини, яка потребує допомоги.

Сусіди бачили, що виходив раз і стало дуже-дуже тихо. Здається, ніби хтось є і одночасно здається, ніби нема. Щоб та людина, яка проживає поруч, не переживала, ми почали діяти. Довелося втрутитися разом з дільничним поліцейським і сусідами. Переконували, щоб він відкрив. Вдалося достукатися. Ми перегорнули ту сторінку і він сьогодні йде на контакт. Телефонуємо. Про зустріч з ним потрібно домовитися наперед.

Мама Олександра померла восени. Ї було близько 70 років.

– Давайте ми не будемо зачіпати маму.  – каже Тетяна Володимирівна. – Вона прожила своє життя так, як їй вдалося його прожити. Я не хочу це порушувати. Хай там людина з Богом спочиває. Ми сьогодні говоримо про чоловіка, якому допомогли. Він має можливість порадитися з кимсь, якщо потрібно. Ми маму не знали. Її можна знати тільки зі слів сусідів, зі слів класного керівника. А для того чоловіка мама – є мама. Ми її не бачили, а щось говорити, хто що переказував – я не хочу. Ми багато наслухані про маму. Я зараз як скажу, що говорила класний керівник чи сусід, чи сусідка, це непотрібно. Вона була для нього найдорожчою людиною і ми не хочемо про неї говорити. Можливо, вона мала якісь свої мотиви вберегти його від чогось. Про маму не будемо. Про нього – так. Для нас це не є важливо. Ми цього не порушуємо. Нам важливо, яку ми людину сьогодні отримали, взнати її реальні можливості і її мотивацію для того, щоб жити далі. Нам основне – пробудити цю мотивацію і допомогти визначитися з якимись цілями.

Прізвища і адреси чоловіка у центрі соціальних служб називати не хочуть.

– Галина Василівна запитувала його, чи хоче поспілкуватися з журналістами. – каже Тетяна Горбоніс. – Відповів, що йому цього непотрібно. А ми не маємо права, бо він нам довіряє.

– Район центру Тернополя він точно пам’ятає. – додає Галина Чирська. – Орієнтується в центрі. Знає, де парк. Казав, що з мамою туди інколи ходили. Я не питалася, який це період був. Вчився у школі в центрі. Решту не пригадує. Бо все міняється. Я сама добре не орієнтуюся по всьому місту, де і що знаходиться чи який тролейбус в якому напрямку їде.

У центрі соціальних служб пані Галина працює 10 років. Каже, що подібного випадку у роботі ще не було.

– Довго спілкуюся з ним. – говорить. –  Деколи під дверима стою. Прошу: «Відкрий». Людина, яка не йде на контакт, з нею працювати нелегко. Добиватися якоїсь співпраці, дослухання до того, що пропонуєш, дуже важко. Тому що він сам не знає, чого він хоче, на що орієнтуватися. Переконати його в чомусь, що це треба зробити, непросто.

Намагаємося його переконати в чомусь, що це йому потрібно. Коли він усвідомлює, що це йому потрібно, працювати з ним легше. Він робить суто те, що йому важливо і життєво необхідно суто зараз, на сьогоднішній момент. Може як ті потреби будуть забезпечені, з часом виникнуть якісь інші, глобальніші.

Переконували, що треба паспорт, бо без паспорта нікуди. Переоформити житло треба, бо лишиться на вулиці. Тому що житло комунальне. Наприклад, комунальні послуги, за які треба постійно платити. Переконували, що треба знати, де і коли подавати. Навіть елементарно зварити їсти. Давай, це зробимо.

– За мамою він сумує. – додає Тетяна Володимирівна. –  Це була найближча людина. На сьогодні він вже трошечки змінився. Навіть погляд став зацікавленіший. До того не видно було в очах живого вогника. Важко було помітити якийсь блиск в очах, якийсь стимул до життя.

Тішуся, що він пішов на співпрацю з нами. Зрозумів, що нас не потрібно боятися. Почали з того, що запропонували йому виробити документи, які посвідчують його особу, оновили їх. Він був настороженим. Не йшов на контакт. Мало що розповідав. Коротко – так, ні.

– За собою він доглядає.  – говорить Галина Чирська. – Завжди вибритий, чистий. Бачу, нігті завжди акуратні. Одяг має ще давній. Видно, що ще з тих часів. Сучасного не має. В місті його можна не помітити. Настільки звик бути скритним.

Зовнішньо в нього не видно ознак якихось хвороб. З лікарем спілкуватися відмовився. Сказав, що почуває себе нормально.

Олександр Володіє комп’ютером. В соціальних мережах зареєстрованим не був.

– Вміє отримати кошти в банкоматі, – розповідає Тетяна Горбоніс. – Знає, що таке банкомат і як отримати гроші. Для цього йому потрібно було вийти.

Працює копірайтером. Бере більше роботи. Зима була дуже холодна. Йому вперше прийшлося зіткнутися з тим, як розділити ті доходи, які він має, але так, щоб оплатити і комунальні послуги і продуктами забезпечити себе. Підказуємо йому.

У школі добре вчився. Непогано знає англійську мову. Він – розумний. Знає, як заробляти гроші. Просто не пристосований до побутової сторони життя. Зрозумів, що йому потрібно більше заробляти кошти для того, щоб утримувати квартиру і щоб можна було себе прогодувати.

Допомогли йому оформити субсидії. Допомогли оформити реструктуризацію боргу за квартиру. Триває приватизація житла. Квартира була мамина.

Вчили його готувати їжу. Показували, як варити суп. Може вже зварити картоплю, вермішель, суп.  Підказували, де можна купити дешевші продукти. На перших порах нам дуже допомогли благодійні фонди. Карітас, Червоний хрест. Вони дали сільськогосподарську продукцію, засоби гігієни і побутову хімію.

– Надаємо допомогу з виникненням проблеми.  – Каже Галина Василівна. – Він так вивчає середовище. Бувало, що він сам до нас телефонував. Просив допомогти. Якщо виникає проблема з іншими державними установами, він звертається до нас. Як вирішити, куди зателефонувати, як написати заяву – він зразу телефонує нам. Для підстраховки я з ним пройшлася по установах.

– Чи цікавиться чимсь, поки це не проявляється. – продовжує Тетяна Володимирівна. –Його найбільше уподобання – це комп’ютер і заробляння грошей. Він опрацьовує інформацію і викладає її в інтернет.

Тато чоловіка помер давніше. Родичі є, але він з ними  не спілкується.

– Дуже прошу закцентувати, що люди не були байдужими до тих, хто поруч, до людської біди. – додає Тетяна Володимирівна. –  Чому ми помогли цьому хлопцеві? Тільки з тієї причини, що була небайдужа сусідка. Вона не знала, яка там ситуація, але знала, що за стіною хтось є. Знала, що померла жінка, а син десь лишився. А де син? Ця небайдужість посприяла тому, що отакий позитивний результат. Хто знає, як би було, якби вона не зателефонувала. Варіантів було би багато. Навіть не хочемо їх озвучувати.

Ми працюємо з людиною до тих пір, поки вона сама ще звертається за допомогою. Якщо людина не звертається вже, розуміємо, що навчилася сама може впоратися з тією чи іншою проблемою. Вони в нас перебувають під умовним контролем. Час від часу моніторимо ситуацію.

Наталія ЛАЗУКА, Про те

 



Loading...

Loading...

Немає коментірів для відображення.

Написати коментар

You must be Logged in to post a comment.